Слiди на дорозi

Вирушили ми рано-вранці, ще до світанку, із твердим переконанням, що переїжджаємо на нове місце дислокації. Їхали полями вздовж асфальтованих доріг. Моя машина рухалася другою в колоні, і коли ми проїжджали чергове поле, по броні почали стукати кулі, я подумав, що ми потрапили в засідку. Трохи пізніше я дізнався, що нас навмисно вели на блокпост терористів. Але в той момент, під дзвінку мелодію куль, що ударяли по броні, я не намагався розплутати конспірологічний клубок, а просто голосно щось кричав матом своєму навіднику і включав рефлекси механа, щоб вижити.

Як у кіно: піхота, танки, артилерія. У той момент нам навіть якоюсь мірою все це подобалося, напевно, через адреналін. Ми сміялися щоразу, коли біля нас або об нас щось вибухало.

Піхота спішилася. Хлопці швидко пострибали з броні. Зі мною в машині залишились кулеметник і навідник. Ну що, поїхали? І ми всім екіпажем із шести стволів почали розстрілювати позиції противника у лісопосадці. Те, що почало відбуватися, було для нас сюрпризом, але ми швидко очухалися. Піхота сипала з підствольників, машина стріляла з кулеметів і гармати.

Я не зміг ідентифікувати все те, з чого стріляли по нас, але вм’ятини на машині прямо кричали, що це не 5.45. Пам’ятаю очуміле обличчя кулеметника, коли по нас вперше попали з РПГ (спасибі волонтерам за сітку, згоріли б ми там живцем, якби не вона), ось коли нам стало не до сміху.

На ніс машини за кілька днів до цього я приклеїв дитячі малюнки, привезені волонтерами, їх знесло від першого ж розриву міни перед нами. Але іноді мені здається, що ця броня з дитячих фантазій виявилася міцнішою радянського алюмінію.

Як на зло, прямо під час бою сталась поломка в машині: педаль відпускаю, а оберти не падають. Взяв єдине, що було важке під рукою, і почав хєрачити по тягах, щоб педаль пішла, але вона не піддавалася. Ми стояли на місці, у відкритому полі під обстрілом, а я не міг зрушити з місця це чудо радянського оборонпрому.

Уключив нейтралку і поліз у десантне відділення. Під дзвінкі звуки осколків, що бились об броню, почав з’ясовувати, у чому справа. Швидко, як ніколи, зняв усі перегородки і почав піднімати броньований лист, який закривав двигун. Ситуація ускладнювалася тим, що на листі стояла двохсотлітрова бочка, наповнена водою (ми ж просто переїжджаємо, блядь!). Піт заливав обличчя, було відчуття, що в очі з лоба капає сірчана кислота. Засунув лом, зафіксував якнайвище цей лист і, витираючи піт, поліз рукою всередину механізму, навпомацки з’ясовуючи, що не так, І знайшов! Там є шарнір біля двигуна, він повинен ходити вільно, а у мене болт, який його повинен фіксувати, був занадто сильно затягнутий. Ось така дрібничка підвищила градус наших пригод. У той момент усунути цю проблему було неможливо, але я дещо придумав. Взяв шматок ганчірки і почав зав'язувати один кінець біля шарніра, щоб інший протягнути в десантне відділення. У цей момент біля правого борту вибухнула міна, щось впало на силовий лист, лом зіскочив і тридцятикілограмовий шматок заліза, що слугує захистом двигуна, разом із двохсоткілограмовою бочкою води притискають мені руку. Можливо, мені це здалося на фоні реву двигуна, але, здається, я не видавив жодного звуку, зате рот я відкрив так широко, що думав, губи порвуться. Відразу схопив іншою рукою лом і, намагаючись не звертати уваги на біль, знову зафіксував лист. Протягнув другий кінець ганчірки у десантне відділення, посадив туди солдата, взяв у рот свисток і щоразу, коли мені потрібно було скинути оберти, я йому свистів, і він тягнув ганчірку. Зовні з рукою все було в порядку, тільки пара подряпин, але стиснути кулак було боляче. Підняв з-під ніг брудну ганчірку, просочену соляркою, і перемотав руку. Я свиснув, солдат смикнув «мотузку», оберти спали.