Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
Щоб надалі уникнути цього лиха, довелося вартовим знищити меди, потовкти сулії та побити бочки з горілкою.
Погані чутки
Ранком попрокидалися люди на похмілля. А побачивши, що нічим похмелитися, поробилися ще незадоволеніші.
– А де ж він той, що поведе нас на чужу сторону? Це, мабуть, нас обдурено. Чого ми отут сидимо? Чого діждемо? Нащо нас закликано в цей двір? Хто воно вигадав, щоб ото йти супроти пана? – гомоніли все голосніше й голосніше люди. Уже були й такі, що підмовляли інших, щоб ждати повороту свого пана та жити, як жили.
Що можна було їм сказати?
Василько засумував, не їв, не спав, а весь час сидів на стіні біля гармати та виглядав свого побратима, але його все не було. Він казав Василькові, що хоче труснути навкруги панів та підбурити кріпаків і наробити разом шелесту, щоб царські урядовці не знали, куди й гнати солдатів на втихомирення. У Старого була думка запалити великий вогонь. А може, його десь вбито? Тоді все пропало. Треба тоді щось думати.
Порадилися Григор, Василько та Ярема і вирішили послати ще на довідки кількох певних парубчаків. А потім зібрали людей та почали радитися про те, щоб готувати вози, складати збіжжя, щоб бути напоготові тікати з двору на далеку сторону.
Небагато людей погодилося вже на те, щоб їхати на чужу сторону; більшість людей були похмурі та мовчазні. Частина селян вирішили розійтися по хатах, так що небагато людей лишилося в дворі, чоловіка з двадцятеро парубків та дівчата двірські.
Надвечір постукав у хвіртку циганчук. Прибіг він стурбований. Був під Путивлем, біля самого монастиря, побачив кого треба і почув багато, але саме погане. Сказали йому сіверці – монастирські кріпаки, що прибув до монастиря пан-князь із Борисом та декількома псарями. Пощастило Борисові наздогнати свого князя під Курськом, і князь почувши, що вчинилося вдома, повернув назад та заїхав до ченців просити допомоги, послав Бориса до Глухова, щоб привів сюди солдатів, а псарів розіслав зігнати до замку всіх селян. А зараз князь радиться з ченцями, про віщо – невідомо, бо зачинилися вони в трапезній.
Отакі лихі звістки привіз Янко-циганчук.
Василько з Яськом побігли до лісу, бо треба ж сповісти все товариство. А невтомний циганчук подався знову на довідки.
Остання рада
«Погана справа з усіх боків. Така справа, що вже не вискочиш добром, – думав Самко, лежачи на стіні біля гармати. – Вже які були нам з Марком пригоди, та якось викручувалися. А тепер отут хтозна-як. Самому тут нічого не надумати, хоч би й голова репнула, а треба йти за гуртом та за тим, хто розумніший. Утекти б з Марком далі звідціль, не найлегша справа, та як його кидати товариство в небезпеці. А крім того, нема куди тікати, нема куди йти. Треба вже лишатися отут до самого краю. А може, той край недалеко вже. Коли дійде до бійки з ворогами, то ми з Марком не будемо пасти задніх та ховатися. Доведеться зазирнути смерті у вічі, а проте, кажуть, в гурті й смерть не страшна, що, мовляв, людям, те й тобі».
Зібралося все товариство до брами та радяться, що робити: чи йти усім з двору, чи лишатися в дворі за стінами. І так і так погано. Іде на таке, що всім загибати, хоч тут, хоч десь інде. Григор радив, щоб якнайскоріше запрягали коней у навантажені вози та рушали на південь. А він хоче залишитися сам у дворі і сидіти, поки вороги не розіб’ють браму. Тимчасом усі вже будуть далеко в дорозі, врятуються.
– Нехай мені одному вже що буде, а ви рятуйтеся. Гірше, як отут, ніде не буде.
– Про інших думаєш, а сам ладен зостатися отут на певні муки, на тортури? – запитує його Ясько. – Ні, так воно не виходить, Григоре!
– Я теж зостаюся з ним, – сказала рішучо сліпа Орина.
– Ні тобі, ні йому! – заперечує Ясько. – Вам ще жити, а мені однаково, коли не пропасти.
Виступив наперед коваль Ярема.
– Не сам ти, Григоре, надумав. Думали й ми, хоч і дурні наші голови. Думали, та що ж... А коли ти зостаєшся тут, то й ми з Янком біля тебе, – промовив хрипким голосом Ярема. – А себе дурно до рук ворогам не дамо! – додав коваль, махнувши сокирою, і вискалив білі зуби.
За ковалем услід обізвалися всі оті, що зібралися в лісі на Вовчковому, та дехто з парубків, що їх гнали запроданих. Усі вони згодні залишитися з Григором. Козак Василько стояв мовчки, зціпивши зуби, та поглядав на свою втіху – дочку Досю, мов зважував, що робити. Лихо тому борцеві, коли його що зв’язує.