Леді Африка

— Ось і ви, — полегшено видихнув він. — Гадав, що вже пропустив вас.

— А я думала, що ви поїхали на пошуки слона.

— Так і було. Але ми ще не доїхали до «Кампі я Мото», як я сказав Бліксу, щоб він розвертав вантажівку, адже мені треба побачити одну дівчину.

Я зашарілася.

— Ви прочитали це в книзі?

— Вибачте. Я не хотів здатися надто самовпевненим. Просто не міг перестати думати про вас. Ви маєте якісь плани на вечерю?

— Я мала б збрехати й сказати, що так. Це б вас провчило.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Або я залишився б і запросив вас ще раз.

Хоч би яким самовпевненим був Менсфілд, він мені подобався. Ми сіли в темному кутку обідньої зали, й поки приносили та відносили страви, він стежив за тим, щоб мій келих був завжди повним, нахилявся, щоб підпалити мені сигарету, варто було мені лишень про неї подумати. Своєю запопадливістю він нагадував Френка, але без його брутальності.

— Мені сподобалися ваші вчорашні історії. Думаю, якби я тут народився, то був би зовсім іншою людиною.

— А що не так із вашою долею?

— Наприклад, я був дуже розніженим. Про мене надто піклувалися в усіх сенсах.

Я кивнула.

— Іноді я думаю, що забагато любові гірше впливає на людину, ніж її нестача.

— Мені важко уявити, щоб вас хтось не любив. Коли я переїду до Кенії, ми станемо чудовими друзями.

— Що? Ви приїхали сюди і ось так вирішили тут оселитися?

— Чому ні? Я роками мандрував, не знаючи що б його такого зробити зі своїм спадком. Це, здається, дуже чітким напрямом.

Слово спадок начебто пурхало над столом.

— Ніколи не вміла поводитися з грошима, — сказала я. — Не впевнена, що вас зрозумію.

— Я також не вмів поводитися з грішми. Може, тому вони й липнуть до мене, мов бджоли до меду.

Я взяла свій бренді, погойдала келих у долонях.

— До мене постійно липнуть лише проблеми... Але я навчилася вважати, що вони також формують людину.

— Ви хочете змусити мене це сказати, чи не так?

— Що саме?

— Що у вас чудові форми.