Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

«Як добре! — подумав папський посланець. — Древнє аристократичне ім’я і бездоганна репутація вірності Церкві, попри еміграцію та переслідування».

— А чому Ральф?

— Це скорочене від Ранульф, ваша милість.

— Зрозуміло.

— Я сумуватиму за вами, отче, — сказав архієпископ Клуні Дарк, накладаючи варення та збиті вершки на коржик і відправляючи його увесь до рота.

Отець Ральф розсміявся.

— Ви ставите мене перед дилемою, ваша милість! Я сиджу між своїм попереднім та новим господарями, і якщо я дам відповідь, щоб зробити приємність одному, я неодмінно зроблю неприємність другому. Але я можу висловитися так: я сумуватиму за вашою милістю, але прагнутиму служити вашій милості.

«Добре сказано, — подумав архієпископ ді Контіні-Верчезе. — Дипломатична відповідь». У нього складалося враження, що йому буде комфортно працювати з таким секретарем. Але надто вже він вродливий, із такими витонченими рисами обличчя, вражаючим кольором шкіри, з прекрасною фігурою…

Отець Ральф знову занурився у мовчанку, уставившись поглядом на чайний стіл, але не бачачи його. Перед його очима стояв молодий священик, якому він щойно виголосив сувору догану: зболений вираз обличчя, коли той здогадався, що йому навіть не дадуть попрощатися з його дівчиною. Господи милосердний, а якби на його місці був він, а на місці тієї дівчини — Меґі? Якщо виявляти обережність, то певний час можна уникати розголосу і неминучого покарання; можна уникати неприємних наслідків і постійно, якщо спілкуватися з обмеженим колом жінок під час щорічної відпустки десь далеко від своєї парафії. Але як тільки в житті священика з’явиться серйозне кохання до однієї жінки, то про це неодмінно дізнається і широка публіка, і церковне начальство.

Бували моменти, коли, лише ставши навколішки на мармурову підлогу каплиці й довівши себе до стану болісного заціпеніння, він ледь стримував бажання заскочити до першого підходящого потяга і податися назад — до Джилі та Дрогеди. Він запевняв себе, що є лише жертвою самотності, що йому бракує людської приязні та симпатії, які він знав на Дрогеді. Він намагався запевнити себе, що нічого не змінилося, коли він піддався скороминущій слабкості й відповів на поцілунок Меґі; що його любов до неї і досі перебуває у царині приємних фантазій, що вона не перейшла до іншого світу, котрому притаманна бентежна цілісність і повнота, яких бракувало попереднім фантазіям. Отець Ральф не міг зізнатися самому собі в тім, що у його ставленні до Меґі відбулися зміни, і далі уявляв її маленькою дівчинкою, відсікаючи видіння, які суперечили усталеному уявленню.

Він помилився. Біль не минув. Навпаки — він посилився, став жорстоко-нестерпним. Раніше його самотність була позбавлена особистого забарвлення, і йому ніколи не спадало на думку, що цю самотність може скрасити присутність у його житті якоїсь конкретної людини. Зате тепер ця самотність мала ім’я: Меґі. Меґі, Меґі, Меґі…