Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Це хоч і важко було витерпіти, але набагато гірше чекало попереду. Ледве я пройшов з двісті кроків, коли, ка свій невимовний подив, жах і обурення, побачив, як мені назустріч з-за рогу вулиці виринув той-таки Треббів хлопчак. Синя торба була у нього на плечах, очі світилися чеснотою й працьовитістю, хода свідчила про твердий намір якомога швидше дістатись до господаревого закладу. Угледівши мене, він раптом застиг на місці, так само вражений, як і за першим разом, тільки тепер рухи його набрали обертового характеру: він закружляв довкола мене, згинаючись дедалі більше в колінах і своїми піднесеними вгору руками немов благаючи милосердя. Гурт роззяв радісними вигуками привітав ці його страждання, а я мало крізь землю не провалився з сорому.
Тільки-но я дійшов до пошти, аж це знову побачив перед собою Треббового хлопчака, що встиг задвірками ще раз вибігти наперед. Тепер вигляд його став невпізнанний. Він ішов тротуаром з протилежного боку вулиці, синю торбу ніс перекинутою через руку, як я плаща, і супроводила його ціла зграя пройнятих захватом хлопців, яким він час від часу вигукував, зневажливо вимахуючи рукою: «Я вас не знаю!» Годі й переказати, як прикро й гірко стало мені, коли Треббів хлопчак, зрівнявшись зі мною, підтягнув комір сорочки, підкрутив чуба, взявся рукою під бік, самовдоволено скривився і попростував далі, вихляючи ліктями й задом і раз у раз манірно приказуючи своєму почтові: «Я вас не знаю, не знаю і зроду-віку не знав!» На додачу до того всього він заходився кукурікати мені вслід, мов розгніваний півень, який знався зі мною ще за ковальських моїх часів,- і це кукурікання переслідувало мене й тоді, як я вже був на мосту, неначе довершуючи ту ганьбу, що знаменувала мій відхід з міста, вірніше, моє вигнання у голе безкрає поле.
Я й досі не знаю, як би я міг тоді приборкати Треббового хлопчака - хіба що поклавши трупом на місці. Битися з ним серед вулиці або задовольнитись чимось меншим, аніж кров його серця,- було б однаково принизливо й марно. Та й взагалі йому нічим не можна було допекти: верткий і невловний, мов змієня, він, коли загнати його в кут, вислизав у супротивника поміж ніг і ще й глузливо дзявкав. Але наступного дня я все-таки написав містерові Треббу листа, де заявляв, що надалі містер Піп не зможе вдаватись до послуг людини, яка, повністю забувши свій [246] обов'язок перед пристойним товариством, тримає на роботі хлопчиська, вартого з погляду джентльмена тільки зневаги.
Диліжанс із містером Джеггерсом над'їхав своєчасно, і я знову сів на передок і прибув до Лондона цілий - але не неушкоджений, бо серце моє скипало кров'ю. Тільки-но прибувши, я надіслав Джо на знак своєї покути рибу-тріску й барильце устриць (як компенсацію за те, що не побував у нього сам) і подався до Барнардового заїзду.
Коли я з'явився там, Герберт саме обідав холодним м'ясом; він радо привітав мене. Відправивши Месника до кав'ярні по другу порцію, я відчув, що мушу сьогодні ж таки відкритися своєму щиросердому другові. А що про це не могло бути й мови в присутності Месника - оскільки він перебував, власне кажучи, у передпокої до замкової шпарини - я спровадив його в театр. Навряд чи можна придумати кращий доказ моєї рабської залежності від цього свого наглядача, як ось такі жалюгідні викрути, щоб хоч абичим заповнити його час! З розпачу я навіть до того доходив, що часом посилав його до Гайд-парку подивитись, котра година.
Коли ми впоралися з обідом і посідали, поклавши ноги на ґратки каміна, я сказав Гербертові:
- Любий Герберте, я маю поділитися з тобою однією таємницею.
- Я, любий Генделю,- відповів він,- з належною повагою вислухаю все, чим ти зі мною поділишся.
- Це стосується мене особисто, Герберте,- сказав я,- і ще однієї особи.
Герберт схрестив ноги, схилив голову набік і втупив погляд у вогонь, але коли збігла ціла хвилина, а я все мовчав, запитально глянув у мій бік.
- Герберте,- мовив я, кладучи руку йому на коліно,- я кохаю… я обожнюю… Естеллу.
Герберт, зовсім не вражений моїм зізнанням, зауважив досить прозаїчним тоном:
- Ясно. Ну й що?
- Як - «ну й що»? І це все, що ти можеш сказати, Герберте? Оце тільки?
- І що далі, я маю на увазі,- пояснив Герберт.- Бо це я й без твоїх слів знаю.
- Звідки ти знаєш?- здивувався я.
- Звідки знаю? Та від тебе ж.
- Я ніколи тобі цього не говорив.
- Не говорив! Ти ніколи не говориш мені, коли ходиш
підстригатись, але ж я й сам це бачу. Ти обожнюєш її ввесь час, скіль'ки я тебе знаю. Своє обожнення її ти приніс сюди разом з валізою. Не говорив мені! Та ти торочив мені про неї з ранку до вечора! Коли ти розповідав про своє життя, мені зразу стало ясно, що ти обожнював її з першого ж дня, як побачив, ще коли був малим хлопчиком.