День для прийдешнього
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «День для прийдешнього». Краткое содержание книги:
ВЕРОНІКА
Щодня тепер ішла я до бібліотеки, мов боса по кризі. Сподівалася: зайду до читального залу і побачу коло столика видачі його. Мене тіпала лихоманка очікування і страху, що очікування те — марне, що й сьогодні його знов не буде і не буде більше ніколи. Майнув і зник. Хто він, і звідки, і де його шукати, і чому він так запав до серця? Йшла, мов босими ногами по холодному льоду. Наче по голках ступала. Одягалася всі дні так, що дівчатка в читальному залі сиділи і весь час дивилися не в свої книжки й конспекти, а на мене. Гнат Косар-Косаревич якось зустрів мене в інститутському дворі, став від подиву, свиснув.
— Ніко! Що таке? В тебе черговий психоз? Зустріла незвичайного хлопчика? Але ж пожалій нашу парфюмерну і легку промисловість! Не забувай про режим економії, Ніко!
— Відчепись, — сказала я йому. — Ти прекрасно знаєш, що твої дотепи я вже давно вивчила напам’ять, як таблицю множення.
— Це свідчить, що ти мене поважаєш не менше, ніж таблицю множення.
— Бери свою повагу і йди собі геть від мене.
Я майже втекла від нього. Боялася, що він приведе своїх дружків до бібліотеки і там зустрінеться з тим... шофером.
Якась першокурсниця попросила в мене «Начерталку». Поки я заповнювала формуляр, коло столика зібралося ще кілька студентів і студенток. Бували іноді такі важкі дні. Я подала дівчині книжку, сковзнула поглядом по тих, що ждали, мої очі наштовхнулися на сірий імпортний піджачок, на гидкий дешевий піджачок (я терпіти таких не могла!), і в мене все вмерло всередині. То був він! Я не могла підняти погляду вище. Не мала сил. Зате мала силу напустити на себе крижану холодмість і, не звертаючи уваги ні на нього, ні на будь-кого з присутніх, якимсь дерев’яним голосом спитала слідуючого: «Вам що?» Відпустила одного, другого, третю, четверту. Кінець. Усе. Я не бачила, але знала, що більше нема нікого, що тепер тільки він стоїть переді мною, о, щоб ти все життя так стояв і не рухався!
Мої очі самі без мого бажання, в противагу моїй волі, полетіли вгору-вгору, вистрілили просто йому в обличчя, зустрілися з його очима — сірими, світлими, ясними, добрими. Він посміхнувся, як і тоді:
— Здрастуйте, от і я знову.
Ага. Ти нагадуєш про те, що було тоді. А чи пам’ятаєш ти свою обіцянку прийти через шість днів? Чи взагалі пам’ятаєш свої обіцянки, чи тобі дорогі лише власні бажання? Тепер головне: жодного зрадливого поруху. Нізащо не показати, як я ждала його всі ці дні. Сховатися за байдужість, за суворість, виставити наперед руки суворості, відпихати його, штовхати в груди, бити, лупцювати.
— Я вас слухаю, — геніально холодний голос. Як у жаби.
Зніяковіла посмішка. Ви ніколи не побачите такої посмішки!
— Хіба ви мене не впізнали?
Не піддаватися? Був такий фільм: «Ті, що не піддаються...» Це мій девіз.
— Тут надто багато буває студентів, щоб усіх запам’ятати.
Він прибрав свої руки з столика, засунув їх до кишень, знов хотів покласти на берег столу.
— Ви ще того разу не хотіли давати мені книжок.
— Очевидно, були на те підстави.
Не треба було так швидко розкривати свої козирі, але він не помітив, а став виправдуватися:
— Я обіцяв прийти через шість днів, але затримався в дорозі.
Я мало не крикнула: «Аварія?», але погамувала в собі вигук, стала пильно вивчати чийсь формуляр, потрібний мені, як болячка.
— Мене зовсім не обходить, хто й де затримується.
Я вб’ю його своєю байдужістю! Хай знає.
— Розумієте, полетів поршень у машині, і ми три дні сиділи під Хоролом.
Боже, який він добрий! Він розвіює всі мої страхи.
— Поршень, на жаль, має так мало відношення до нашої бібліотеки, що...
А що «що»? Тобі нічого казати далі, ти вже заплуталася, зовсім заплуталася!
— Це я просто пояснюю вам, чому затримався і не прийшов, як обіцяв. Мабуть, мої книжки...
— Ваші книжки?
— Та... я ж тоді брав у вас...
Він пам’ятає тільки свої книжки. Мене він скидає з рахунку, я для нього не існую, я просто служебка для нього, а він, бачте, про свої книжки...
— Не пригадую.
— Та ви ще не хотіли мені давати, бо я не мав посвідчення...
— Ага. Посвідчення. То, може, ми й сьогодні почнемо з студентського білета.
— Я ж на вечірньому! Хіба ви забули?
— Ах, на вечірньому! Ви десь працюєте?
— Та працюю. Шофером. Міжміські перевозки. Ванни з-під Калуги...
Ти зараз у мене матимеш ванни з-під Калуги! Ти потанцюєш у мене сибірську полечку. Як там наспівує той кручений Косар-Косаревич: «Мы собралися на вечорочку, потанцуем сибирскую полечку, там-да-лин-да-да, там-да-лин-да-да».
— У вас є довідка?
— Ви знаєте, я знову її десь забув або й взагалі посіяв.
— То ждіть, поки щось вродить.