Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— Шренк… — прошепотів я.
«Шренк…» — озвалося луною між палями містка.
Неначе на мій поклик, десь далеко на узбережжі підвели голови велетенські нафтові чудиська, потім знов опустили в лад довгому похоронному рокотанню хвилі на піску.
«Не чекай, — учувся мені Шренків шепіт. — Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь».
«Брешеш, — подумав я. — Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму».
Місток рипнув. Я рвучко обернувся.
Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.
Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Дзвони Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.
Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.
Я знайшов камінця й кинув у воду.
Шренк…
Камінець булькнув і потонув. Знову тиша.
Він таки втік од мене. А я ж хотів відплатити йому за Фанні.
Є ще Пег, подумав я. Подзвони їй.
Ні, їй теж доведеться почекати.
Серце в мене билося так лунко, аж я боявся, що ось-ось сколихнеться внизу темна вода і з неї вирине смерть. Боявся, щоб від самого мого подиху не завалилися нафтові вишки. Я заплющив очі й, зробивши над собою зусилля, притишив биття серця і дихання.
«Шренк, — покликав я подумки, — виходь. Тут Фанні, вона чекає. І жінка з канарками чекає. І старий із павільйону на трамвайній станції тут, поруч мене. Тут і Джіммі, прийшов по свої зуби. І П'єтро хоче забрати назад своїх звірят. Я ж знаю, що ти там. Виходь. Я тут, чекаю разом з усіма».
Шренк!
Який же я був дурень!
Цього разу він, мабуть, таки почув.
І прийшов мене схопити.
Він вилетів з чорної води, як гарматне ядро, що відскочило від трампліна. Зметнувся вгору по неймовірній траєкторії.
Ах ти ж клятий дурень, подумав я. Навіщо ти кликав його? Навіщо чекав?
Тепер він був зо три метри заввишки, справжній дракон, що, мов на дріжджах, виріс із карлика, Грендел,[41] який колись був жокеєм.
Він зметнувся, наче фурія, і, розчепіривши пазурі, схопив мене, як повітряну кульку, налиту гарячою водою, — із скрипом, виском і скреготом. Він уже давно забув про своє каяття та добрі наміри, про власний міфічний образ і тверде правило вбивати без насильства.
— Шренк! — закричав я, немов доконче мав його назвати.
То було щось ніби моторошне сповільнене кіно; за кожним кадром стрічка спинялась, і я розглядав Шренка по окремих деталях: як він дивовижно вигнувся дугою і зріс до велетенських розмірів; як хижо зблискували його очі й судомився в зненависті рот; як його руки люто вчепилися мені в піджак, у сорочку, в горлянку і стислись, мов залізні лещата; як кривавились його уста, вимовляючи моє ім'я. А чорна, неначе смола, вода чекала. О боже, тільки не туди! А лев'ячі клітки з відчиненими дверцями чекали.
— Ні!
Сповільнене кіно урвалось. Далі було стрімке падіння.
Немов висаджені вибухом Шренкової люті, ми полетіли вниз, гучно втягуючи в себе повітря.
Ми шубовснули, як дві бетонні статуї, і одразу ж поринули у воду, зчепившись, наче двоє закоханих у нестямному нападі пристрасті, і кожен навалювався на другого, щоб не дати йому виплисти, а самому вибратись по ньому, як по драбині, до повітря та світла.
Коли ми летіли вниз, мені причулося, ніби Шренк жалісно канючив: «Ну лізь же туди, лізь туди, лізь! — Немов хлопчисько в якійсь жорстокій грі без правил, де я поводився не так. — Лізь же!»
Тепер, під водою, ми зникли з очей. Обхопивши один одного за шию, ми вертілися, мов два крокодили. Якби хто поглянув згори, він міг би подумати, що то відчайдушно борсаються, пожираючи одна одну, хижі піраньї, або шалено колотиться в райдужній нафтово-смолистій воді розхитаний гребний гвинт.
Та й серед тієї потопельної тьми перед очима в мене знов зажеврів манюсінький, як вістря голки, промінчик надії.
Чи це його перше справжнє вбивство, подумалось мені, чи він уже мав на те час? Але ж моя плоть жива, і я так легко не піддамся. Я боюся темряви дужче, ніж він боїться життя. Він напевне це знає. Я маю здолати його.
Це ще треба довести.
Ми борсалися й бились об щось тверде, так що за кожним разом у мене з легенів вихоплювалося повітря. Об лев'ячу клітку. Шренк заштовхував, заганяв мене у відчинені дверці. Я щосили відбивався. Ми сколочували й спінювали воду, і серед тієї білястої водоверті мене раптом пронизала жахлива думка.
41
Кровожерне чудисько з давньоанглійської поеми «Беовульф».