Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Отака сентиментальна бридня, на перший погляд, але мене щось у ній зворушувало, можливо, згадка про політ «на всі ночі», бо це повертало мене в мої сни, власне, повертало мені ті сни, і я знову зламувався, ставав неспокійний, а тільки заплющував очі, бачив величезне Лінине двоспальне ліжко, а на ньому роздягнену Ліну, чи Лєну, чи Надю, більше Лєну й Надю, бо Ліна була надто костомашна при своєму сироїдстві, і всіх трьох, звісно, по-одному, їхніх. «Бридня, бридня, бридня!» — кричав я крізь сон і прокидався весь покритий потом — все починалося спочатку. Я збагнув, як це нелегко бути самому (згадую Євгена Плужника: «бути самому хочеться мені»), недаремно так гостро й безнадійно страждали ченці-затворники, бо світ, наче витка рослина, тягне до тебе зелене стебло, і вже тішишся, що воно тебе прикрашає, хоч насправді більше чавить, як прикрашає.

Приходить до мене, власне, знову почала приходити, й ота дівчина, яку я, можливо, собі придумав і щоразу пробираюся до неї через заповнену людьми-тінями безконечну залу й завжди знаходжу в тому-таки кутку за пасматою шторою; тут вона незмінно сиділа на канапі, застеленій пасмастою рядниною, й зустрічала мене всмішкою. Я підходив до неї, вклякав і цілував їй коліна, згортуючи зі стегон зелену сукенку, а вона гладила мені волосся, і нічого більше я не бажав, тільки б протягти ті хвилини найдовше, адже тут, біля її колін, відчував, що лагіднію, впокорююся, затихаю і зовсім не збурююся.