Знаменитий детектив Блюмквіст
- Автор: Линдгрен Астрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966–661–640–8
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Знаменитий детектив Блюмквіст». Краткое содержание книги:
— Це залежить від того, чи ти вмієш мовчати, — тихо відповів Калле. — Може, ти станеш Білою Трояндою, якщо пообіцяєш мовчати, що бачив Андерса й мене.
— Я буду мовчати, — радо пообіцяв Расмус.
— Ні слова не кажи Ніке чи комусь іншому про те, що ми тут були, розумієш?
— Чому? Хіба Ніке вас не любить?
— Ніке не знає, що ми тут, — пояснив Андерс. — І не повинен знати. Ніке кіднапер, розумієш?
— Хіба кіднапери не добрі? — спитав Расмус.
— Не добрі, — мовила Єва-Лотта.
— А мені здається, що добрі, — заперечив Расмус. — Мені здається, що Ніке дуже добрий. Чому кіднаперам не можна знати ніяких таємниць?
— Тому, що не можна, — коротко сказав Калле. — І ти ніколи не станеш Білою Трояндою, якщо не мовчатимеш.
— Та я мовчатиму! — палко вигукнув Расмус.
Він ладен був мовчати до кінця свого життя, аби тільки стати Білою Трояндою.
Раптом Єва-Лотта почула важку ходу за дверима, і серце її тьохнуло з переляку.
— Тікайте, — прошепотіла вона. — Мерщій! Іде Ніке!
За мить у замку обернувся ключ. Світло ліхтарика розігнало темряву, і Ніке підозріло спитав:
— З ким це ти балакаєш?
— Відгадуй тричі, — відповіла Єва-Лотта. — Тут сидить Расмус і я, і ще я та Расмус. І я не маю звички балакати сама з собою. То відгадай, із ким я балакаю?
— Але ти кіднапер, а кіднаперам не можна знати ніяких таємниць, — співчутливо мовив Расмус.
— Послухай-но, — сказав Ніке і грізно підступив до Расмуса. — Ти також починаєш називати мене кіднапером?
Расмус схопив його за великий кулак, довірливо звів очі на сердите обличчя, що схилилося над ним, і сказав:
— Але мені здається, що кіднапери добрі, мені здається, що ти, Ніке, добрий!
Ніке муркнув щось нерозбірливе і рушив до дверей.
— Тут навмисне морять людей голодом? — мовила Єва-Лотта. — Чому нам не дали на ніч їсти?
Ніке обернувся і, щиро здивований, глянув на неї.
— Бідні твої батьки, — нарешті сказав він. — Як тяжко їм доводиться працювати, щоб прогодувати тебе.
Єва-Лотта всміхнулася і задоволено сказала:
— На апетит я не скаржуся.
Ніке зняв Расмуса з її колін і відніс на канапу.
— Я думаю, що тобі пора спати, хлопче, — мовив він.
— А я не сонний, бо спав цілий день, — відповів Расмус.
Ніке мовчки запхав його під укривало.
— Підтикай мені укривало під ноги, — сказав Расмус, — бо я не люблю, як вони голі.
Усміхаючись, ледь зніяковілий, Ніке послухався. Потім став, задумливо глянув на Расмуса і сказав:
— Ох ти мій малий верховодо!
Темна хлопчикова голівка лежала на подушці. У тьмяному світлі кишенькового ліхтарика він на своїй постелі здавався на диво милим. Він невинно дивився на Ніке і приязно усміхався.
— Ой, який ти добрий, Ніке, — мовив Расмус. — Ходи, я обійму тебе. Обійму так міцно, як обіймаю тата.
Не встиг Ніке оборонитися, як Расмус обняв його за шию і стиснув з усієї своєї п'ятирічної сили.
— Тобі боляче? — з надією спитав він.
Ніке трохи помовчав, тоді невиразно промурмотів:
— Ні, не боляче… анітрохи.
На самій вершині пагорба стояв будиночок, куди інженер Петерс примістив свого знаменитого гостя. Це було справжнє орлине гніздо, приступне тільки з одного боку. Задня стіна була вже над кручею, що досить стрімко спадала вниз до морського берега.
— Нам доведеться лізти нагору з цього боку, — сказав Калле, показуючи ще масним пальцем на професорове вікно.
Після пригоди в руїнах замку Андерс не мав великого бажання видряпуватися на кручі, хоч ця й не була така страхітливо висока.
— А може, спробувати якось прошмигнути звичайним шляхом, як усі люди? — запропонував він.
— І втрапити просто в руки Ніке чи того другого, — відповів Калле. — Чорта лисого!
— То лізь ти, — мовив Андерс, — а я залишуся внизу на сторожі.
Калле не завагався. Він облизав пальці, на яких лишилася масть від шинки, й поліз на кручу.
Було вже не так темно. Над лісом зійшло кружало місяця. Калле не знав, чи дякувати за це долі, чи ні. В місячному світлі легше було видряпуватися вгору, але й легше було помітити того, хто видряпувався. Мабуть, треба було дякувати долі за те, що місяць світив, але й за те, що він подеколи заходив за хмару.
Калле ліз, затамувавши віддих. Сама круча не була надто небезпечна, але на думку, що кожної хвилини на нього може напасти зграя кіднаперів, він обливався холодним потом.
Обережно намацуючи опору ногами й руками, він брався вгору. Подекуди було важко. Деколи він немов зависав у порожнечі й насилу знаходив, за що вчепитися. Та його ноги, певне, мали інстинктивну здатність потрапляти між розколини та коріння, і він постійно знаходив, куди ступити.