Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Тоді Белеґ розповів Турінові, що Король Тінґол пробачив йому, і намагався різними способами переконати друга повернутися з ним у Доріат, кажучи, що північні кордони королівства дуже потребують його сили та відваги.
— Віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід, — сказав ельф.
— Я не пригадую його, — промовив Турін.
— Бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, — мовив Белеґ. — Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них — темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід — між ними, понад верхніми джерелами Міндебу. Складна й небезпечна та путь; а все ж багато хто тепер сходить тудою, і Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної Руки, і люди Бретілу потрапили у біду. Там нас потребують.
Горде серце не дозволило Турінові прийняти Королівське прощення, і слова Белеґа не змінили його настрою. Зате він наполягав, аби Белеґ зостався з ним у землях на захід од Сіріону; та Белеґ не пристав на це і промовив:
— Затятий ти, Туріне, й упертий. Тепер — моя черга. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі. Я повертаюся туди.
Наступного дня Белеґ рушив у путь, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.
— Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? — мовив Белеґ.
Тоді Турін глянув на захід і побачив, як удалині височіє Амон-Руз, і, несвідомий того, що йому судилося, відповів:
— Ти казав: шукай мене в Дімбарі. А я скажу: шукай мене на Амон-Рузі! Інакше це наше остаточне прощання.
І вони розійшлися, посмутнілі, але як друзі.
І от Белеґ повернувся до Тисячі Печер, і, ставши перед Тінґолом та Меліан, розповів їм про все, що трапилося, приховавши тільки погане поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:
— Хіба можна зробити для Туріна більше?
— Дозволь, Володарю, — мовив Белеґ, — і я супроводжуватиму та оберігатиму його, як зможу; тоді жодна людина не скаже, ніби ельфи кидають слова на вітер. І я не допущу, аби таке добро зійшло в нетрях на пси.
І Тінґол дозволив Белеґові діяти на власний розсуд, і мовив:
— Белеґу Куталіоне! Чимало твоїх учинків заслужили на мою подяку, та найзначнішим я вважатиму пошуки мого названого сина. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку — і я не відмовлю тобі.
— Тоді я прошу доброго меча, — сказав Белеґ, — бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.
— Вибирай будь-який із тих, що я маю, — мовив Тінгол, — окрім Аранрута, який належить мені.
Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум’яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем’ї міг зрівнятися з ним. У цьому переказі про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із однієї й тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел — інший меч-побратим — Еол тримав у себе, поки його не викрав Маеґлін, ковалів син.
Проте, коли Тінґол повернув Анґлахел руків’ям до Белеґа, Меліан подивилася на лезо і сказала:
— У цьому мечі живе злоба. Похмуре серце коваля досі б’ється в ньому. Меч не любитиме тієї руки, якій служить. Ти не зможеш володіти ним довго.
—А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, — мовив Белеґ.
— Прийми й від мене дарунок, Куталіоне, — сказала Меліан. — Він буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого ти сам обереш.
І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев’язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі одинокої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією еддаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви. Цей дарунок як ніщо інше показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям споживати цей дорожній харч, та й нечасто робили це опісля.