Аукціон

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.

Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:

— Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, — у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше — лондонське.

Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада — символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.

… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна — от і все.

— Мій батько наполовину шотландець, — мовив сер Мозес, — тільки тому мене тут терплять.

— Як дивно, — озвався Ростопчин. — Здавалося б, одна мова, одна культура…

— Ви помиляєтесь, князю. — Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. — Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?

— Не розумію.

— Повторити ще раз? — не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.

— Ні, спасибі, не треба, — відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.

— По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі»[22]. Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. — Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. — Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.