Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
Усе це було викладено жахливим «ланг д’ок» і призначалося, без сумніву, мені.
— Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!
Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.
— Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?
Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.
— Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру — на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня м’ясо їли-и!
Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Пам’є!
Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв — до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.
…Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги…
Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода м’яко зупинилася.
Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Пам’є». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.
— Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!
У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.
Почувся регіт.
— А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!
Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.
Нарешті хтось крикнув: «Стій!».
— Скинемо? — запитав чийсь голос. — Нехай кістки розімне!
— Не дозволено-о! — відповіли йому. — Сказано: в цілості-і.
— Гаразд… Агов, попе, прямо перед тобою — сходи. Не звалишся — твоє щастя!
Спускатися донизу вузькою дерев’яною драбиною зі зв’язаними руками й нічого не бачачи, — не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.
— Іди-іди! Два кроки вперед!
Я скорився.
— Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!
Мотузки на зап’ястках послабшали. Чиясь рука зірвала пов’язку з очей.
— Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?
Спочатку я побачив купу соломи — старої, прілої. Кам’яна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі… Підвал — чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.
— Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!
Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!
— Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!
Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.
— Хутко! Бо копирсаємося тут…
Вибийоко — кремезний бородатий мужик із чорною пов’язкою на обличчі — тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня… Відразу ж з’явився молоток, мене штовхнули до стіни.
— Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!
Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно — руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.
— Ну, бувай попе! Може, які прохання є?
Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.
— Книгу дайте!
— Що-о?! — бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима: