Матінка Макрина

Щось треба було робити — відома річ, а я для цього найкращий інструмент, бо, здається, лиш я здатна вилікувати його вічну сердечну рану. Йому вже про мене в Парижі розповідали. Взяти матінку Макрину до Польщі, — запевняють вони, — і вона весь нарід стримає; вона як Жанна Д’Арк якась, послана Богом для лікування внутрішньо-народного розбрату. Свята! Мучениця! А він лише ніздрі роздув і каже: Це гідний для Церкви виняток, але заждіть, хай-но вона поїде до Риму, то там її одразу сховають у якомусь закамарку, що ніхто про неї й не почує. А тому треба йому показати, що в жоден закамарок мене не запхали, але з цим найменша гризота. А найбільша в тому, що Міцкевич зовсім не хоче визнавати гріхи, він не для цього до Риму прибув, навпаки, він сам прагне Папу перетягти на свій бік, він тут з’явився з місією як апостол Тов’янського; Папа вже погодився його прийняти, але аби бодай один свідок на тій зустрічі був присутній, а той непохитний — умови ставить людині, яка на шапці три корони носить! Віршомаз сказав, що Тов’янський і справді сильний, хоч пекельна ця сила, земна чи лише нерозумна — важко сказати. Досить, що він сильний, і якщо комусь ці кайдани судилося розкути, залізо зламати, то мені одній. Бо сила моя добута в мучеництві — якщо Тов’янський творить чудеса і я творю чудеса, то я його чудеса можу зневажити, бо моя сила з пролитої крові випливає, а його — з гарних слівець, месмеризму та небилиць. Проти його бараканового сурдута — мої шрами, проти його звивистої і таємничої мови — мої найпростіші слова звичайної господарки, найскромнішої черниці. Я можу йому в чудесах відмовити, а він у моїх чудесах відмовити права не має, бо чудо є властивістю людського духа, вивищеного жертвою, — і чимало подібних дурниць він сказав, проте досить, щоб панотчик збагнув укотре, а разом з ним і його брати, що я їм конче потрібна.