Божа кара
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 966-579-250-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Божа кара». Краткое содержание книги:
— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.
Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.
— Тут живуть довгоголові?
— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.
Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.
— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!
І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.
А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісно ж червоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант «Ударник комуністичної праці».
— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.
— Але для чого це все?
— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?…
Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.
— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!
Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.
— Я це злобив на цесть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.
Гримнув гімн:
Потім на сцені появилося двійко хлоп’ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.
— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак. — Ходімо, бо нас ще затопчуть…
Потім ми заходили до інших будинків, знайомилися з іншими рекордсменами… Рекордсменами найшвидшого поглинання кашки-малашки. Рекордсменами найкоротшого сну. Рекордсменами найслухнянішого виконання найбезглуздіших наказів… Кінця-краю не було тим рекордсменам, і я очманів так, що вже не годен був нічого ні дивитися, ані сприймати.
— На сьогодні досить, — зжалився наді мною мій гід. — Завтра підемо до одного з заводів, коли звідти після сімнадцятигодинної робочої зміни виходитимуть довгоголові.
Прийшовши додому, я ледь дочовгав до ліжка: клята медаль так набила коліна, що вони аж попухли.
Другого дня мій супутник ледь мене добудився:
— Годі спати, бо запізнимось! Незабаром закінчиться зміна і довгоголові виходитимуть із заводу. Ти пам’ятаєш вірш Тичини:
Так ми опинилися коло величезного корпусу, що був обнесений високим муром, ще й облицьований полив’яними плитками. Величезні ворота були з блакитної порцеляни, а площа перед ними теж встелена порцеляновими плитками, тільки рожевого кольору.
Вишикувавшись у два ряди, стояли якісь люди в рожевому одязі з ідеальними круглими головами та блакитними крильцями. Кожен тримав у руці срібну квітку.
На порцелянових кулях цвіли рожеві рум’янці, радісно блищали маленькі очиці.
— А чому в них такі маленькі очиці?
— Щоб бачити лише те, що потрібно бачити.
— А для чого вони тут зібралися?
— Це ті, що формують настрій довгоголових.
— Як же вони це роблять?
— Зараз побачиш. Ти помітив квіти у їхніх руках?
— Так.
— Це квіти Солодких Мрій і Забуття Похмурої Дійсності. Лише ці квіти дозволено нюхати довгоголовим.
Заревів гудок, відчинилися ворота, по чотири в ряд випливли довгоголові.
Гнітюче й сумне враження справили вони в першу хвилину. Згорблені постаті, череп’яні голови ледь тримаються на плечах, померклі очі, висушені смертельною втомою вуста. Ледь переставляючи ноги, вони йшли, наче привиди з похмурого потойбічного світу.
І тоді ті, що формували настрій довгоголових, стали кивати рожевими головами, посміхатися солодко, видзвонювати квітами Солодких Мрій та Забуття Похмурої Дійсності.