Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Анахронічна ми нація. Поняття у нас традиційні, звичаї стародавні. Стрибаємо через вогонь, віримо в його очисну силу.
Он у штаті Невада влаштували забаву, так то забава. Супер. Полювання на голих дівчат під умовною назвою «Бембі». Це ж не те, що у Гоголя, коли п’яні ляхи у корчмі стріляли в молодиць холостими зарядами. Це вже сучасне сафарі, справжні чоловічі ігри. Бац! — і гола натура впала, стікаючи фарбою кольору крові. Який драйв для мужчин, який сексуальний допінґ! Вона лежить, імітуючи останні здригання, а вгодований бевзь біля неї картинно спирається на рушницю.
Фото для сімейного альбому, буде що показати внукам.
Зникає поріг. Життя, смерть, фарба, кров — яка різниця?
Шмаркатий школярик натис курок, застрелив учительку, однокласників, самого себе — може, він думав, що після того встане і вип’є пива?
12 липня. Народжені у цей день під подвійною зіркою Крокус — Гай Юлій Цезар, авіатор Уточкін і банкір Вадим Гетьман, убитий у під’їзді свого будинку кілька років тому, на зорі нашої Незалежності. Теж резонансна, і теж нерозкрита справа.
Кров’ю забризкана зоря нашої Незалежності. І Альґерат, і Крокус, і Деят-Постеріор.
Мало теперішніх трагедій — доганяють з минулого.
Крізь пам’ять двох сусідніх народів знову проступила нерозкаяна кров.
Я нічого не знав про Волинську масакру. Я наскочив на це, як на міну. Особливо переживає дружина, їй же подвійно болить — і Польща, і Україна. «Гоголь», К^ЖЄ вона. І в цьому випадку Гоголь. «Народ приобрел хладнокровное зверство, потому что он резал, сам не зная, за что».
Тривають переговори, дебати важкі й бурхливі. Поляки звинувачують українців в етнічних чистках (але це ж не були етнічні чистки, це ж була війна у війні!), вимагають вшанування польських жертв на Волині (але ж були й українські жертви!). — Але ж польських жертв було більше! (Хто їх тоді рахував? Поляки убивали українців, українці поляків, — ось історична правда. И треба визнати і покаятись.) — Але ж до чого тут ми, це ж було 60 років тому! — я вже дебатую сам із собою. — У чому ж наша провина, за що ми повинні просити прощення?! Мене ще ж і в задумі не було, чому ж відлунюється мені?
І раптом я зрозумів. В тому ж і полягає християнська суть прощення, що просять невинуваті. Винуваті і не попросили б, їх і не можна простити. Це маємо зробити ми, задля честі свого народу, задля порозуміння з іншим народом, задля пам’яті безневинних жертв. І тільки тоді можна сказати вслід за Яцеком Куронем: «Минуле залишімо Богові».
Єдиний вихід. Простити і просити прощення. І не випоминати надалі одне одному, хто кого більше вбив.
Ні, справді, не можна читати нашу історію без брому. А бувають же люди, що читають собі спокійнісінько, навіть під віскі, під водочку, під коньяк. Рюмашечку тяпнув, індіанцями (гугенотами, євреями, чеченцями) закусив, і — порядок. А тут несеш не свою провину, наче якусь історичну карму. А часом уже й підгинаєшся під тим тягарем.
Здається, я вже теж починаю розуміти, чому моя сестра пішла з кришнаїтами. Просто вона замислилася раніше, ніж я. І захотіла просвітлення. Забуття. Нірвани. Порятунку від сум’яття думок.
Світ дедалі більше втягується в іракську війну. Ось уже й ми, позаблокові, посилаємо своїх миротворців туди. Я, правда, не знаю, чому це називається миротворці? Солдати за наймом, у чужу країну, на чужу війну, зроду це називалося — найманці. Суспільство навіть і не пручалося, воно не знає механізмів пручання. Президент вирішив, уряд підтримав, депутати проголосували.
І з почуттям виконаного обов’язку парламент пішов на канікули.
Потім уже інші політики скажуть: «Ми вас туди не посилали».
Як і тоді — в Афганістан.
16 липня. Всесвітній День Справедливості.
Воно й видно, куди не глянеш, сама справедливість.
Якась дивна історія сталася в Англії: наклав на себе руки експерт з озброєнь Девід Келлі. Принаймні так пишуть, що наклав руки. Вийшов на прогулянку, а знайшли мертвим. Серед трав на природі. Багато знав, чи його підставили, чи сталося щось несумісне з життям? Так це й залишилось таємницею. В інтер’єрі Історії ще одна шафа зі скелетом.
Найкраще бути політиком.
Політики не сумніваються у правильності своїх дій.
«Навіть якщо ми помилилися, я певен, що історія нас вибачить», — сказав Тоні Блер. І не випив брому.
Але за даними розвідки там, в Іраку, все-таки щось є. Не може ж бути, щоб чогось не було. Хоч якісь пересувні лабораторії. їх шукають, а вони пересуваються. Тому й ніяк не можуть знайти.
Ось і зараз шукають якусь центрифуґу, яку нібито закопав один іракський вчений на своєму подвір’ї за наказом сина Хусейна Удая дванадцять років тому. То поки вони там розкопують трояндові кущі у внутрішніх двориках, на північний схід від Багдада знову рвонуло. Це вже третій вибух за тиждень.