Алхімія слова [без ілюстрацій]

Повернулась мода на анахронізми. Ще зовсім недавно жаліли, Шекспіра за те, що він говорив про дзигарі на вежі і про окуляри в епоху Цезаря. А ось тепер один з його співвітчизників, Грейвз, у романі про імператора Клавдія послугується настільки сучасною термінологією, що на кожному кроці руйнує у нас рештки ілюзій своєю штучною античністю. Торнтон Уайлдер у «Березневих ідах» без будь–яких церемоній події двох десятиліть втискує в рамки кількох місяців, як Алоїзій. Феліньський у «Барбарі», а Бернард Шоу в «Цезарі і Клеопатрі» просто знущається над історією. Коли Дельтей велів Жанні д’Арк їсти картоплю, а під час коронації дофіна грати «Марсельєзу», дюжини літературних гурманів відчули дрож насолоди й тут‑таки постаралися з ним зрівнятися або перевершити його.

Час багато важить для композиції твору, може навіть стати обов’язковою естетичною категорією, як це мало місце в класичній трагедії. Там не допускалося більшого розриву з логікою, ніж уміщення подій доби у ті дві години, що триває спектакль. Ібсен, який у свій романтичний період тішився вихором років («Боротьба за престол», «Пер Гюнт»), згодом писав п’єси («Ляльковий дім»), дія яких тривала рівно стільки, скільки сам спектакль. Стосовно часу скнарість приваблювала письменників тією ж мірою, що й марнотратство. Дія «Божественної комедії», овіяна вічністю, триває 174 години, — скільки й мандри поета з того моменту, як він заблукав у лісі, і поки його не вразила блискавиця на останньому щаблі емпіреїв.

Можна тішитись, захлинатися часом, несучись учвал по століттях, як Словацький у «Король Духу», і можна одержати нечувану насолоду від одного–єдиного обороту землі. Створити такий епос було мрією багатьох поетів, але втілив її лише Джойс в «Уліссі». Задовго до Джойса автори романів засмучувались, що їм доводиться відкидати стільки матеріалу, беручи той відрізок життя, якого вимагає літературний твір. Старий Антоні Троллоп сказав від імені всіх: «Нічого розповідати про те, що сталося між Елеонорою Хардінг і Мері Болд. На щастя, ні історик, ні романіст не зобов’язані слухати все, що говорять його герої і героїні; якби було інакше, не вистачило б не тільки трьох, але й двадцяти томів». Пруст не злякався двадцяти томів і дозволив собі відтворювати не лише повну розмову дюжини персонажів, котрі зібрались у вітальні, але навіть швидкоплинним ситуаціям, миттєвостям, жестам посвячував вичерпні монографії. Складається враження, ніби це стало можливим у часи, коли мікроскоп ввійшов у повсякденний вжиток і коли уповільнений кінофільм розчленив політ стріли, матеріалізувавши думку Зенона з Елеї.