Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Знову зирнув на Таню: самотнє й печальне обличчя – от кому в цьому тлумі по–справжньому гірко. І мені раптом стисло серце: пожалів цю почварку, бо хто її в цьому світі пожаліє, як не подібний до мене? Ні, це був якийсь несвідомий порух, акт співчуття, чи що; ні. це сталося само по собі, я раптом встав і пішов до Тані – можу ж я перекинутися словом зі своєю однокурсницею.
– О, – сказала вона, – і ти тут?
– Вивчаю етнографію сучасного побуту, – сказав мій півнячий басок. – А ти вже не на практиці?
– Вже відбула, – сказала Таня.
– А, – мовив я, співчуваю. А що занесло тебе в цей вертеп?
– Чого це вертеп? – сказала Таня, ображено зводячи брови. Бачиш, і тебе, такого великорозумного, сюди занесло.
– Щоб не почати сумніватися в межах своєї великорозумності, сказав я.
– Не зрозуміла! – знову звела брови Таня.
У цей час повз нас пролетіла в танці Юліана. Розчервоніла, прегарна, блиснула в мій бік очима – прекрасними очима! Серце в мені тенькнуло.
– Хочу сказати, що й боги часом спускаються на землю, – сказав.
– Так високо про себе думаєш? – насмішливо скривила губи Таня.
– Анітрохи, – відповів мій півнячий басок. – Просто богорівними зробила нас традиція.
– Значить, і вони богорівні, – хитнула Таня на тлум. – Чого ж їх зневажаєш?
– Бо не можу, Танечко, до них дорівнятися, – з тонким усміхом відповів я.
– Ну, це вже ти правду сказав, – погордливо задерла носика Таня.
– Звісно, – відповів я. – І щоб доказати це, запрошую до танцю тебе.
– Не зрозуміла, – сказала Таня. – Доказати що?
– Ну те, що всі у світі ані гірші, ані кращі.
Вона могла б на мене образитися, адже я увіч дав їй знати, що пожалів її, але дівчина мислила простіше, тобто моїх високих вихитів розуму не збагнула, а вирішила, що я до неї в певний спосіб залицяюся; зрештою, і застоялася вона. Ні, не зразу подала мені руку, а трохи й повагалася. «Не гордуй мною, Таню, сказав я їй подумки, – через свою тугу я до тебе підійшов».
Ми вкрутились у юрбу, людей було так густо, що вже не мало значення, як хто танцює, ми ж обоє танцювали погано. Знову мигнуло проти мене розпашіле лице Юліани, її вів той‑таки чорнявий і високий молодик. Я побачив, що очі в того молодика волошкові.
– Не сердься на мене. Таню, – сказав. – Може, я й набридаю тобі своєю персоною, але нечасто трапляється, що двоє однокурсників здибуються поза курсом.
Таня мовчала. Закусила губку і старанно намагалася потрапляти в ритм. Мені треба було дівчину вести, але що з того, коли на кількох уроках танцю, що їх дав мені Владек Шарий, вести партнера він мене не навчив. Я був на тих уроках більше дамою, ніж кавалером, кавалером був Владек. Здається, я топтав Тані ноги, але вона мовчки терпіла. Саме тому я більше афоризмів дівчині не продукував.
– Ми аж упріли, поки закінчилася музика, а коли це сталося, обоє полегшено зітхнули. – Я відвів Таню на місце.
– О, – прискочнла до нас розпашіла її подружка, – ти тут собі й кавалера знайшла.
Зирнула на мене, і я побачив порожні–порожні сірі очі: ну, чого ти зневажаєш мене, лялько, подумав я. Бо крізь ті порожні очі я встиг примітити кілька не дуже закручених мозкових звивин; але вона увіч із нас з Танею насміхалася, керована нехитрою командою від тих звивин. Таня, здасться, також те відчула.
– Це не кавалер, – сказала цілком без гумору, – а мій однокурсник.
У цей час заграла музика, до Таниної подружки підскочив уже справжній кавалер, вона манірно сказала: «Ах!» і пішла й далі розкручувати в цьому хаосі убогі звивини власного мозку, а я стояв біля Тані, ніби язика проковтнувши. Навіть не шукав очима Юліани – незвідь–чому осінню мені запахло.
– Що це за одна? – спитав коротко в Тані.
– А, – сказала та, скривившись, – моя двоюрідна сестра.
– Залишишся іще тут чи провести тебе додому?
– Ще побуду, – сказала прілим голосом Таня. – Піду додому із сестрою.
– Тоді вибачай, що тебе потурбував.
– Нічого, – сказала Таня. – Не сподівалася тебе тут побачити.
– Хіба ти від мене на щось сподіваєшся? – бовкнув я.
Таня на мить спалахнула, очі її розширилися, а губи здригнулися.
– Тобі не личить бути злостивим, Віталію, – сказала вона.
– А яким мені личить бути? – спитав я, пильно на Таню дивлячись.
Дивно, коли отак довше дивитися на неї, не така вона й почварна.
– Будь такий, як є, – тихо сказала дівчина і відвернулася.