Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
— Якби не вуса — чиста тобі молодиця! — сказав, усміхаючись. — І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мовби писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!
Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» — сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз — і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.
— А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? — говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. — Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! — каже бісеня і клацає зо сміху зибами, несучи його дедалі вище й вище. Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс — все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.
— Куди це ти несеш мене, дядечку? — спитав жалібно Явтух.
— А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…
— А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?
— Ну, то туди тобі й дорога! — відказав чорт і рвонув ще скоріше.
«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» — подумав Явтух і змирився зі своєю долею.
Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.
Раптом чує Явтух — щось у повітрі голосно зашуміло і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.
— Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! — пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.
— Та це не дівка! Це парубок! — заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.
— Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!
— Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! — верещав сатана під відьминими штурханами.
— Ось я тобі! Ось я тобі! — шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати. Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і коміть головою полетів на діл…
«Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» — подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…
І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…
А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайліпше, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.
Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою І брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці — одна з них ївга Лобода, — замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували — той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…