Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Сидячи задом один до одного, лев і дядько Єронім знали про себе й повнилися взаємною ненавистю. Не дивлячись у бік один одного, кожний з них погрожував вишкіреним оголеним іклом і застрашливим у гарчанні словом. Роздратований лев іноді навіть зводився на передні лапи, наїживши гриву з витягнутої шиї, а його лютий рев стрясав захмареним обрієм.

Або ж дядько Єронім виростав понад ним пророчою тирадою з обличчям, що грізно мінилося від великих слів, якими він наливався, поки його борода йшла натхненною хвилею. Тоді лев болісно змружував сліпаки й повільно відвертав голову, щулячись від сили Божого слова[223].

Той лев і той Єронім наповнювали темну подружню кімнатчину вічним протистоянням.

Дядько Єронім та Додо жили в тому тісному помешканні якось один попри другого, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім у себе не проникаючи. Їхні очі якщо й коли зустрічалися, тут же розходилися — мов у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім не зауважують один одного, нездатні зафіксувати чужий образ, що наскрізь пролітає свідомість, бо вона не в змозі його в собі усталити.

Вони ніколи не розмовляли один з одним.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція між чоловіком і сином являла собою кордон двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Дядько Єронім їв неспокійно, довга борода лізла йому в тарілку. Вистачало скрипнути кухонним дверям, як він напівзросту зривався зі стільця й хапав тарілку з юшкою, готовий зі своєю порцією втікати до себе, якби до помешкання увійшов хтось чужий. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: «Не бійся, ніхто не йде, то служниця». У такі моменти Додо кидав на переляканого сповнений люттю та зневагою погляд своїх чорних кульок, бурмочучи собі під ніс із явним незадоволенням: «Тяжкий псих…».

Перш ніж дядько Єронім отримав було звільнення від надто заплутаних життєвих складнощів і дістав дозвіл на відхід у свій самотній прихисток у тій кімнатці, він був людиною цілком іншого штибу. Ті, хто знав його замолоду, твердили, що цей непогамовний темперамент не знав жодних гальм, ні на що не зважав і ні перед чим не спинявся. Він зі зловтіхою говорив невиліковно хворим про їхню смерть. Візити в дім померлого він використовував для того, щоби піддавати гострій критиці перед невтішною родиною життя того, по кому ще не висохли сльози. Людям, які приховували деякі прикрі і дражливі особисті справи, він голосно й образливо ними дорікав. Однак певної ночі він повернувся з дороги весь перемінений і непритомний від ляку, силкуючись при цьому забитися під ліжко. Через кілька днів родиною розійшлася звістка, що дядько Єронім зрікся всіх своїх плутаних, сумнівних і ризикованих оборудок, які вже виросли йому понад голову, що він зрікся рішуче, по всій лінії — й розпочав нове життя, підпорядковане суворим і точним, хоч і незрозумілим для нас правилам.