Лагідний янгол смерті

— Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

— Торгівців наркотиками арештували, — відповіла вона на моє запитання. — Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

— Та нехай, чого ти нервуєш? — заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько — худий і високий.

— Ви проходьте, проходьте! — заметушилася старенька.

— Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, — повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

— Це — Галя, про яку я вам писав, — сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. — А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

— Татарка? — запитала вона.

— Казашка, — відповів Петро.

— Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! — знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.

— Це моя хата, — сказав він, кивком голови запрошуючи нас досередини. — Тут можете перебратись.

Єдине вікно цієї кімнатки виходило на грядки городу, за якими вишикувалися військовими лавами кущі чорної смородини — вони майже цілком заховали металеву сітку, що відмежовувала обійстя.

Гуля зняла мокрі джинси, футболку і, залишившись в самих трусиках, почала викладати з подвійного баула свої речі.

Я із захватом спостерігав за нею. Єдиний раз я бачив її оголеною вночі, при світлі місяця. Це була наша єдина справжня ніч. У пам'яті в мене зринули звуки води, що лилася по її тілу, води, яка, стікаючи донизу, на пісок, залишала по собі дивовижний матовий блиск шкіри та відбиток місячного світла. Завдяки мокрому волоссю її обличчя зараз здавалося круглішим.