Родовичі

Та кияни вже оговталися, скінчилася для них моторошна невідомість та виснажливе очікування, вони бачили перед собою ворога і перейнялися жаданням битви. І хоч, крім бувалих дружинників, мало кому з них доводилося схрещувати зброю з степовиками, вони сміливо кинулися в бій. Посунули стіною. Зійшлися на вежах грудьми, очі в очі…

Змигнули у відблисках вогнищ мечі й упали на криві шаблі. Ноги шукали міцної опори. Тіла вигинались у неймовірному напруженні протиборства і ламались, уражені блискавицями смерті. Нападники нічого не могли вдіяти проти довгих списів русичів. Вони крутилися вужами, плазували, намагаючись знизу дістати оборонців, але ті вибивали з їхніх рук зброю й скидали їх з мурів. Та замість скинутих з мурів з’являлися все нові й нові. Вимахуючи шаблюками, з тонким пронизливим верещанням, ніби в якомусь засліпленні, стрибали вони на гострі списи оборонців… А там унизу, на відстані польоту стріли, стояв хан Куря, вузькими очима стежив за боєм на вежах, сухими губами жував тонкий жорсткий вус. Коли з мурів руського града долітав розпачливий лемент його ординців, люто зблискував очима, цьвохкав нагаєм, і нова тисяча нападників, бігла на приступ…

Тисяцький звелів Деєві зібрати тих, хто мав лука, і поставити біля бійниць. Нехай збивають нападників, не дають їм вибиратися на вежі. І щоб кидали стріли вниз, бо десь там ховався в темряві хан.

— Може, котрийсь і вцілить… — зронив Перегудя. — Та пошли когось із молодших воїнів печенізькі стріли збирати, бо своїх обмаль… Ото заверещать, коли вгледять, що їхніми стрілами вціляємо.

Дей нагледів Роська і переказав слова тисяцького. Той почав було сперечатись, мовляв, не для того він прийшов сюди, щоб винюхувати печенізькі стріли в закапелках, нехай цим займаються ті, хто ще не має сили тримати меча. Але старійшина ковалів не дослухав його заперечень:

— Роби те, що звелено!..

Огнищанин, невдоволено бурмочучи щось, скорився, заходився вишукувати стріли, які прилетіли з-за мурів. Виявилось, що їх чималенько накидали печеніги: стриміли в колодах бійниць, стінах осель і навіть у стовбурах дерев. Спочатку здивувався силі, з якою їх було послано з-за меж града, а потім здогадався, що це стріляли вже ті, хто видерся по драбинах нагору. І відразу, нагадуючи про небезпеку, свиснула повз вухо стріла. Росько пригнув голову і закляк. Глянув уздовж вулиці і побачив дідів. А над ними Перуна, краплі роси набрякли на його товстих губах.

Усі вони дивилися на нього. Росько від сорому спаленів. Оце-то він — відчайдух! Що ж вони подумають про його рід? Але ж і свист цих печенізьких стріл моторошний. Голова сама у плечі втягується. Підвівся, перекинув оберемок стріл на плече і неквапом, виказуючи цілковиту зневагу до небезпеки, подався туди, де кипів бій.

Та розважливості йому вистачило ненадовго. Тільки вибіг східцями до бійниці, кинув біля Деєвих ковалів стріли, як із-за зрубу вихопився печеніг. Росько, замість того, щоб шмигнути до бійниці, під захист ковалів, розгубився, бо захищатися було нічим, лише одна стріла якимсь побитом залишилась у руці. Але без лука вона ні до чого, хіба що мух відгонити. Тут уже йому було не до роздумів про сором. Шабля у печеніга в руках так висвистувала, здавалась такою довгою, що огнищанин, не розбираючи дороги, сахаючись своїх і чужих, гайнув навтіки. Ординець, вишкіривши зуби і щось погрозливе вигукуючи, побіг слідом.