Золотошукач

Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.

Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:

— Отже, ви повернулися на місця, які вам…

Я підказав:

— Не дають спокою?

І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!

Живу у хижі поблизу Бамбу, кожного ранку верхи об’їжджаю плантації, аби наглядати за роботою. Пополудні я — у ґвалті цукроварні, наглядаю за прибуттям тростини, жому, якістю меляси. Виснажлива робота, але краще така, аніж сидіти в задушливих кімнатах W.W. West. Директор цукроварні — англієць на прізвище Пілінґ, його надіслала Сільськогосподарська компанія з Сейшельських островів. Спочатку, налаштований Фердинандом, він поводив себе упереджено. Але він справедлива людина, і в нас склалися чудові стосунки. Він розповідає про Шамарель, куди сподівається поїхати. Якщо його туди переведуть, він обіцяє, що допоможе мені теж туди переїхати.

Ємен — це самотність. Уранці на безмежні поля, наче справжня армія лахмітників, прямують робітники й одягнені у мішковину жінки. Шерех серпів зливається в повільний ритмічний шум. На краю поля з боку Валгали чоловіки розбивають «пеньки», важкі камені, аби скласти з них піраміди. Верхи я об’їжджаю плантації, слухаю шерех серпів і гавкіт сирдарів. Обливаюсь потом. На Родриґесі сонячні удари супроводжувалися сп’янінням, я бачив, як на камінні, на вакоа спалахували лелітки. Тут самотність спеки вражає серед темно-зелених просторів тростини.

Тут я думаю про Мананаву, останнє місце, яке у мене залишилося. Вона в мені дуже давно, відтоді як ми з Дені ходили до витоків річки. Часто, коли верхи я їду вздовж тростинових полів, я дивлюся на південь і уявляю схованки біля джерела, де починаються річки. Знаю, що саме туди кінець кінцем поїду.