Твори в 12 томах. Том 11
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #11
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори в 12 томах. Том 11». Краткое содержание книги:
— Ви свій шмат дістанете, стюарде, хоч би навіть із моєї пайки, — не раз запевняв він Доутрі, коли той, бувало, чимсь йому догодить. — Там же золота цілі купи, цілі купи, а я сам на світі, і жити мені вже недовго, отож нащо мені так багато.
Отак Корабель Дурнів плив далі, а всі на кормі намагались обхитрувати один одного, аж до лагідного фінна-помічника з невинними очима, що, знаджений ароматом скарбу, підробив ключ і викрадав у капітана Доуна координати судна із замкненої шухляди, та кухаря A-Моя, що не підпускав Квека до себе, але ні разу й словом не остеріг решту, як ризикують вони, постійно стикаючись із носієм жахливої хвороби.
Сам Квек про неї не думав і не журився. Він знав, що таке часом трапляється з людьми. Боліти в нього ніщо не боліло, і йому й на думку не спадало, що хазяїн нічого про його хворобу не знає. Так само він не здогадувався, чому А-Мой весь час уникає його. Та й інших клопотів у Квека не було. Він молився на свого бога, стюарда, вищого за всіх морських і лісових богів, і, мавши змогу жити так близько біля нього, раював, бо ж де бог, там і рай.
Так само й Майкл — він любив і обожнював шестиквартово-го стюарда не менше, ніж Квек. Для них обох щоденна близькість і увага Дега Доутрі були рівнозначні постійному перебуванню в лоні Авраамовому. Богом містерів Доуна, Нішіканти й Грімшо був ідол, ім’я якому Золото. А Квек і Майкл мали живого бога й завжди могли чути його голос, відчувати дотик його теплих рук, биття живого й щирого серця.
Майкл не знав більшої втіхи, ніж годинами сидіти зі стюардом і вторувати пісням, які той співав чи мугикав. Наділений хистом ще незвичайнішим, ніж у Джеррі, Майкл і навчався швидше, а що навчано його найбільше співу, то він і досяг у співі таких успіхів, яких Віллі Кенен ніколи не щастило домогтися від Джеррі.
Майкл міг провити, чи, скорше, проспівати (таке приємне й мелодійне було його виття), кожну не надто складну мелодію, яку заводив стюард. А такі простенькі мотивчики, як «Краю рідний, краю», «Боже, бережи короля» та «Люлі-люлі», він міг цілком правильно проспівати й сам. Ато часом стюард, відійшовши на кілька кроків, тихенько давав йому тон, і він задирав писок угору й співав «Шенандоа» чи «Я хочу до Ріо».
Іноді й Квек потайці, коли стюарда не було близько, брав свою дримбу й звуками того нехитрого інструмента примушував Майкла виводити ритуальні дикунські поспів’я острова Короля Вільгельма. І ще один співун об’явився на шхуні й запанував над Майклом — правда, на превелику Майклову втіху. Звали його Кокі. Принаймні так він відрекомендувався Майклові, коли вони побачилися вперше.
— Кокі, — бадьоро сказав він, нітрохи не злякавшись і не сахнувшись від Майкла, коли той угледів його й кинувся на нього, щоб зжерти. І людський голос, голос бога, що виходив із дзьоба маленької сніжно-білої птахи, змусив собаку спинитись і аж присісти. Майкл озирнувся по кубрику, принюхуючись: хто ж це говорив? Та жодної людини в кубрику не було — тільки маленький какаду, що, зухвало дивлячись на нього скоса, ще раз вимовив: — Кокі.
Ще змалечку, в Мерінджі, Майкл твердо засвоїв куряче табу. Містер Гегін та інші боги вважали, що собаки повинні охороняти курей, а не нападати на них. А це створіння, хоч було не куркою, а скорше дикою птицею з джунглів, тобто законною здобиччю кожного собаки, нараз саме заговорило до нього голосом бога.
— Прийми лапу! — наказало воно так владно, так по-людсь-кому, що Майкл знову аж скинувся й озирнувся по кубрику — котрий же це бог заговорив.
— Прийми лапу, бо відіб’ю, — знов наказало невеличке пернате створіння. А потім щось заджерготіло по-китайському, чисто А-Моєвим голосом, і Майкл знов, хоча вже востаннє, озирнувся навколо.
Тоді Кокі нестямно зареготав. Майкл сидів перед ним, нашорошивши вуха й схиливши голову на один бік, і впізнавав у тому реготі голоси багатьох знайомих йому людей.
І майже відразу Кокі, легесеньке, нецілих півфунта, вкрите жменькою пір’я пуделечко з тоненьких кісточок, що містило в собі серце не менш відважне, ніж у будь-кого на «Мері Тернер», став Майкловим другом, товаришем і паном. Цей жмуток відваги й зухвальства від самого початку навіяв Майклові повагу. І Майкл, що одним недбалим помахом лапи міг би скрутити Кокі тендітну шийку й погасити його блискучі безстрашні очі, із самого початку поводився з ним дуже обережно й дозволяв йому тисячі вільнощів, яких нізащо не дозволив би Квекові.