Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
Порядок та процесуальні гарантії додержання прав затриманого регламентовано ст. 106 КПК.
Передбачений Конституцією України та кримінально-процесуальним законодавством строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, відповідає вимогам п. 3 ст. 5 Конвенції. Відповідно до рішень Суду сталою вважається така судова практика, згідно з якою 4-добовий строк для випадків звичайних кримінальних правопорушень та 5-добовий строк для надзвичайних випадків не суперечать вимозі негайного доставлення заарештованого до судді. Більш широке тлумачення цієї вимоги Конвенції, як зазначив Суд у рішенні у справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства», суттєво послабило б процесуальні гарантії п. 3 ст. 5 на шкоду окремій особі і мало б наслідки, що підривають саму сутність права, яке захищається цією статтею.
У частині 3 коментованої статті, як зазначалося, йдеться про затримання особи, що здійснюється компетентним органом поза судовим контролем. Тому вважаємо, що не є таким, що суперечить зазначеним вимогам Конституції України, продовження суддею строку затримання підозрюваного, обвинуваченого до десяти діб, а за клопотанням затриманого — до п’ятнадцяти діб, передбачене ч. 8 ст. 1652 КПК, оскільки законність та обґрунтованість затримання в даному випадку протягом сімдесяти двох годин стає предметом судового контролю. Суддя має право продовжити строк затримання лише з метою додаткового вивчення даних про особу підозрюваного чи для з’ясування інших обставин, які мають значення для обрання запобіжного заходу. Тому в постанові судці повинно бути зазначено, які саме дані про особу чи інші обставини треба додатково з’ясувати, які дії і ким самим мають бути вчинені.
У разі коли питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується щодо особи, затриманої в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, час, протягом якого вона трималася під вартою, включається до строку затримання, продовженого судом відповідно до ч. 8 ст. 1652 КПК (п. 12 постанови від 25 квітня 2003 р. № 4).
Затримана особа має бути негайно звільнена, якщо протягом сімдесятидвогодинного строку з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання її під вартою. Виходячи з цієї конституційної вимоги, слід зробити висновок про те, що копія постанови судді про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути вручена затриманому. Проте зазначимо, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України, детально регламентуючи порядок розгляду судом подання органу дізнання, слідчого про взяття підозрюваного, обвинуваченого під варту, втім не передбачає обов’язку суду вручити затриманому копію постанови про застосування даного примусового заходу. На наш погляд, це є прогалиною чинного процесуального законодавства, яку слід усунути. Виходячи з того, що норми Конституції України відповідно до її ст. 8 є нормами прямої дії, суддя зобов’язаний вручити затриманому копію цієї постанови, а у останнього, в свою чергу, виникає кореспондуюче право вимагати дотримання суддею вимог Основного Закону. Відповідно до ч. 3 ст. 1651 КПК постанова судді має бути негайно оголошена під розписку особі, щодо якої її ухвалено. Одночасно цій особі роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови.
На особливу увагу в контексті цього питання заслуговує й зроблений в частині третій коментованої статті акцент на характеристиці постанови судді про застосування взяття під варту як вмотивованої, тобто такої, яка містить систему фактичних та юридичних аргументів, що свідчать на користь прийнятого рішення. Звідси законним слід вважати лише таке застосування даного примусового заходу, яке здійснене на підставі постанови судді, в котрій крім фактичних обставин вчиненого злочину зазначено докази, що підтверджують наявність передбачених ст. 148 КПК підстав для обрання запобіжного заходу, враховано обставини, зазначені у ст. 150, та обґрунтовано висновок щодо доцільності обрання саме взяття під варту. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 4 підкреслено, що взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв’язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати,що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків і його належної поведінки (п. 3). Саме тому, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу чи продовження строків тримання під вартою, а також на стадіях попереднього і судового розгляду справи, суди, як зазначено у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. № 6 зі змінами, внесеними постановою від б червня 2003 р. № 5, «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу», повинні за наявності відповідних підстав застосовувати заставу за клопотанням обвинуваченого (підсудного), його законного представника чи захисника, заставодавця, прокурора або за власного ініціативою.