Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
Цікаво також розглянути, чому етнонім “русский” є прикметником.
Академік О. Трубачов пише з цього приводу: “Когда меня попросили выступить на тему, мне вспомнились прочитанные несколько лет назад в одном толстом журнале (помнится, это был «Новый мир») посмертные записки одного литератора, вновь ставшего популярным после 1985 г. (помнится, это был Даниил Хармс). Там были, в частности, рассуждения, для меня, лингвиста, досужие и даже невежественные. Может быть, не стоило бы и вспоминать, но я все-таки позволю себе это. Суть рассуждений касалась популярного и сейчас вопроса о русской «странности»: «странным» тому литератору показалось у русских то, что они именуются не существительным, как якобы нормально для других народов (англичанин, немец, француз), а прилагательным: русские. Однако, имей он чуть более знаний или просто — внимания к небрежно затронутому им вопросу, то писатель, думаю, согласился бы, что дело обстоит иначе. Названия (самоназвания) наций, народов вообще, как правило, адъективны: все эти Espańol, Italiano, Français, Deutsch, American, Magyar, Suomalainen — прилагательные, а значит, они типологически однородны с нашим самоназванием русский, русские, а не отличны от него, и эту черту, кажется, тоже имеет смысл удержать в памяти, вместо того, чтобы соблазняться услышанным понаслышке”.
Однак академік О. Трубачов лукавить. Насправді в жодного слов’янського народу самоназва (як, між іншим, і взагалі назва будь-якої національності) не є прикметником. Усі без винятку слов’яни називають себе іменниками (поляк, чех, серб, болгарин, українець тощо) і тільки росіяни, як виходить, запозичили принцип самоназви із Західної Європи.
У Давній Русі також не було ні “русских”, ні навіть русичів. Були тільки русини. Уперше термін “русин” фіксується в “Повісті врем’яних літ” і датується 911–912 роками у договорах Великого київського князя Олега з Візантією.
Форма “росіяни” була утворена від слова “Росія” і використовували її уже в XVI столітті. Вперше вона зустрічається у Максіма Ґрека. Однак значного поширення слово “росіяни” в Росії набуло лише наприкінці XVII століття, і вже не через греків, а завдяки вихідцям із Південної Русі, тобто України.
Так, у такому значенні його вживає архімандрит Інокєнтій Ґізєль, імовірний автор “Синопсиса” (1674), підручника історії, найпопулярнішого в Росії аж до середини XVIII століття. Феофан Прокопович у промові на поховання Пєтра I виголосив: “Что се есть? До чего мы дожили, о россиане? Что видим? Что делаем? Петра Великого погребаем!” Далі це слово активно використовували М. Ломоносов, А. Суворов, Н. Карамзін та інші. До середини XIX століття поняттям “росіяни” послуговувалися все рідше, проте його все ж продовжували використовувати у старому значенні.
Слово “русский” у сучасному значенні вперше зустрічається в різних політичних трактатах, починаючи з 1730 року. Його вживає, наприклад, у формі “русской”, російський історик М. Щєрбатов у мемуарному памфлеті “О повреждении нравов в России”, написаному в 1786–1787 роках: “Захар Данилыч Мешуков, бывший порутчиком во флоте прежде, 1718 году, любимый государем яко первый русской, в котором он довольно знания в мореплавании нашел...”
Цікаво також, чому в слові “русский” з’явилося дві літери “с”. У давньоруських пам’ятках цей прикметник пишеться переважно з однією “с”. Так, у “Слові о законі і благодаті” згадується “язык (тобто народ) руский” и “Руская земля” (між 1037 і 1050 роками), в “Повісті врем’яних літ” — “русьтии людье” (початок XII століття), в “Задонщині” — “руский народ” (кінець XIV — початок XV століть), навіть у Новоторговому статуті (1667 рік) — “руские люди”.
В. Даль стверджував, що писати “русский” із двома “с” — неправильно, і писав з однією (рускій язык, рускій человек, руская земля тощо). У своєму тлумачному словнику про букву “с” він зазначає: “С, эсъ, се, слово; под титлою означает 200, а со знаком ҂ двести тысяч. Сдваивается весьма редко (ссора, ссужать), чаще неправильно (русскій, в изобретенном россійскій, Россія вм. Русь)”.
А в одній зі статей В. Даль пояснює і причину: “Встарь писали Правда Руская; только Польша прозвала нас Россіей, россіянами, россійскими, по правописанию латинскому, а мы переняли это, перенесли в кирилицу свою и пишем русскій!” Справді в латинському правописі одна буква “с” вимовляється як [з], а якщо їх дві, то як [с].