![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
Вогнедан видобув з-за пояса флейту… Він так давно не грав… Не грав в дорозі, аби не привертати уваги… Не грав у Вигоричів з того ж приводу… Але нині він хотів грати… Вимовити те, для чого у нього не вистачало слів…
Плавно полилася мелодія… Стільки було в ній любові… До всього… До найменшої травинки на цій землі… Ось юний Повелитель з усміхом на вустах… З волоссям, заплетеним у тугий джгут коси… Любов і ніжність… Не безсила… За спиною правителя був меч у чорних з золотом піхвах… Любов і її оборона… Ось біжить по траві кароока красуня… Ось тупоче по залах палацу Боговлади золотооке ельфеня… І дзвенить…дзвенить пісня кохання… Ось іде назустріч темноокий друг, котрий зветься Воїславом… Той друг, що ніколи не зраджує…
Та обірвалася пісня дивних… І музика…закричала… Вона кричала про палаючі міста і поруйновану Боговладу… Вона оповідала, як билися на сходах палацу останні воїни з ельфійської знаті… На їх чолі стояв юнак з очима Драконів… Ось він захитався, сліпо намацуючи держак стріли, що пройшла йому груди… І даремно кинувся йому на поміч молодий правитель…Ось він уже стоїть, зв’язаний, перед переможцями і останньою його зброєю є зневажливий усміх… А Коханий Край палає у вогні… Дивні відходять через Квітан до моря і гинуть…гинуть… Ось впали брами Дару… Ось загинув Жердель… Ось б’ється насмерть оточений ворогом обоз біженців, і мати — ельфійка вбиває ножа в груди своїй дитині… А тоді — собі… Ось одне повстання…Вже опісля… Друге… Третє… Пліч-опліч воюють люди і дивні… Як воювали тоді, під час загибелі Ельберу…
Та вже нищать Ельбер його сини в зелених одностроях… Та вже зневажають його мову й звичаї дженджики з колись поруйнованих і сяк-так відбудованих міст… І служать ворогу люди з дивною кров’ю в жилах… І все менше стає чистокровних…
І знову змінилася пісня… Повелитель… Прийшов Повелитель… Вогняний дух Ельберу, мстиве полум’я… І за ним стояло військо… Військо, якому він дозволив мститися на всьому, що має в жилах моанську кров… Військо, яке вирізало в захоплених містах все, що мало на собі хоч би тінь завойовника… «Час прийшов!» — кричала флейта — «час прийшов!» Що нам кордони… Ми пройдемо за Зелемінь… Ми дійдемо до Моани… Ми повернемося лицем до Ішторну, і перед нами бігтиме полум'я…. І Повелитель Вогнедан триматиме весь світ на своїй маленькій долоні… Весь палаючий світ…
Пан Ольжич мав таке обличчя, наче побачив просто перед собою цівку пістоля. Це перше, що впало в око Вогнедану, коли він відняв флейту від вуст… Хлопець знав, що стрий побачив все, що він поклав на музику. Побачив — і злякався… «Ось так, напівкровний родичу… Бійся… А тоді боятимуться інші… Боятимуться, коли я влаштую поминки Соколу Птасі… Поминки у крові й вогні!»
— Чорра, — раптом вимовив стрий, наче плюнув, — ти таки чорра, Вогнедане… Вони таки зламали тебе…Аби Воїн знав, що у нього народиться, він би навіть не доторкнувся до твоєї матері… Видно, і ясновидячі помиляються… Іди і убивай… Випалюй по людям вогнем, як по дереву…А для роду твого скінчено все… Сьогодні він остаточно загинув — Ельбер Прекрасний…
Вогнедан аж побілів від гніву… Всередині знову почала тліти вуглина… Ще трохи… ще трохи…
Та у двері загрюкали, і страшне збудження покинуло Вогнедана. Він непорозуміло подивився на родича.
— Ну ось, — сказав той, — догралися… Твої приятелі, Вогнедане Чорногорський… Це напевне чорри… Вийди до них і стань до їхніх лав… На більше тебе не вистачить, колишній дивний…
— До вікна, — прошипів Вогнедан, підхоплюючись з ложа — я їх затримаю… Біжіть…
— А не діждеш! — спокійно заявив пан Білозір, — тут я — зверхник. Сядь на ліжко, накинь ману і мовчи…
За дверима були і справді чорри… П’янісінькі… І — на диво — теж якісь перелякані.
— В чому річ, панове, — удав здивованого стрий, — ви мене просто з ліжка підняли…
— Десь тут, — пояснив, ледь заникуючись, старшина з відзнаками Дарійського полку, — музика грала… Хто грав?
— Панове, — сказав пан Ольжич становчо, — ні я, ні мій син не граємо ні на чому… Ні, мій дурнуватий отрок грає хіба що на батькових нервах… А в чому річ? Якщо навіть хтось і грав…
— Від цієї гри, — мовив чорра, — у моїх людей видива почалися…всякі…. Наче ми служимо новому імператору… Не великому Корогу, хай славиться його ім’я… Чистокровці, нібито, служимо… Це — непорядок… Злочин — він навіть у думці злочин… Ми — яструби Великої Моанії… Навіть думати не маємо про зміну династії… Тут десь ховається дивний… Це він нас зурочив…