Ідеальна незнайомка

Вона була у вовняному пальті, але з розхристаним коміром. Мабуть, мерзла, хотіла щільніше закутатися від вітру, проте коміра не підняла. Рожеві губи, ледь розтулений рот, забране назад волосся, з-під якого стирчали неслухняні кучері. Її карі очі завжди мали дивовижний зелений відтінок, та зараз вони поблякли й потьмяніли. Побачивши її перед собою, я геть розгубилася й забула все, що збиралася сказати.

Не зводячи з мене очей, Пейдж опустила руку до кишені пальта. На якусь мить я подумала, що вона дістане звідти пістолет – і я б її не звинувачувала. Що перехожі на перехресті нічого не зауважать, заклопотані своїми проблемами, ітимуть собі далі. Але натомість вона дістала з кишені телефон.

– Стривай, – сказала я, і вона нерішуче завмерла з телефоном біля стегна.

– Один дзвінок, – сказала вона. Після стількох років її голос був таким знайомим, таким рідним. Збивав із пантелику і змушував повірити, що ми досі друзі і що я все зможу виправити. – Одне моє слово, і ти за ґратами.

Вона тримала телефон перед собою. Я бачила, як підіймаються й опускаються її груди. Спершу я подумала, що вона так важко дихала через страх, але тепер знала, що насправді через дещо інше – це було відчуття власної могутності. Моя доля була в її руках, і вона це знала.

– Я переїхала, – сказала я, виставляючи долоні, ніби вона наставляла на мене не телефон, а пістолет. – Я вже тут не живу. Не приходжу сюди до тебе. Не телефоную. Я переїхала, залишивши все позаду.

– Як мило з твого боку, – сказала вона. – Залишила все позаду? Мені від цього мало б полегшати? Тоді якого біса ти знову тут, ховаєшся під моїм будинком? – Вона гидливо скривилася. – Заглядаєш у вікна?

– Мені потрібна твоя допомога, – сказала я.

Вона закашлялася й аж зігнулася, здригаючись від неприродного сміху.

– Тобі краще зараз піти, Ліє.

– Почекай. Пам’ятаєш дівчину, з якою я жила, коли ви приходили до мене в Олстоні?

Вона вирячила очі – чи то від шоку, чи від недовіри.

– Маєш на увазі ту зустріч, коли ми з тобою спілкувалися востаннє? Коли твоя схиблена сусідка порізала моєму хлопцеві руку? – Вона підступила ближче, але я несподівано відчула полегшення. Так, вона знала Еммі. Еммі була справжньою, і тепер я могла це довести. – Що ж вона з тобою зробила, що ти такою стала?

Це вчинив мені Арон, а не Еммі. Вона була моєю розрадою, я тяжіла до неї через її разючу несхожість на все в моєму житті. Я була переконана, що небезпеки треба остерігатися поза межами чотирьох стін тієї підвальної квартири, а не всередині.

– Мені потрібно, щоб ти розповіла про неї поліції, – сказала я. – Я їм зателефоную. Потрібно, щоб ти їм розповіла.

– О, то тобі потрібно, щоб я розповіла? А мені потрібно було, щоб ти не друкувала брехні про мого чоловіка, щоб не підштовхувала до…

– Це не була брехня!

– Достатньо одного мого слова. Одного дзвінка до окружної прокуратури…

А втім, вона нікуди не телефонувала. Що ж стримувало? Наша давня дружба? Чи таки повірила мені?