Гетьманська Україна
- Автор: Гуржій Олександр Іванович, Чухлиб Тарас Васильевич
- Серия: Україна крізь віки #8
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Альтернатива
- ISBN: 966-7217-26-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Гетьманська Україна». Краткое содержание книги:
(розділи I-IV написав Олександр Гуржій, розділ V - Тарас Чухліб; вступ та висновки - спільно)
Водночас можна погодитись із твердженням вітчизняних істориків, що слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, 1768-1769 pp. Аналізуючи масштаби цих повстань, організаційний устрій найбільших формувань, слід відзначити, що характер і мета цієї боротьби виходили за рамки типових дій гайдамацьких ватаг.
Період безкоролів'я після смерті Августа II Сильного, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах народного гніву на "руських" землях Корони Польської.
Користуючись тим, що командування російських військ, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських "армій" - підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українського населення) - з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С.Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочинає гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом. Його загін, який комплектувався згідно з козацькими традиціями, за короткий проміжок часу розгромив шляхетські війська на Брацлавщині, а потім захопив м.Броди у Руському воєводстві. Повстання дуже швидко охопило інші регіони Правобережної України - Київщину, Волинь, а також, за свідченням очевидця, "ціле Подністров'я". Провідники повстанських загонів Грива, Скорич, Моторний та інші, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу, чимало інших містечок і сіл. Окремі джерела стверджують, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені органи самоврядування. "Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів..." - звертався до правобережних українців один із тогочасних ватажків - М.Москаль.
Незважаючи на придушення повстання 1734 р., вже через три роки активно заявляє про себе на Черкащині відомий гайдамака Г.Голий. У наступному десятилітті повстанські загони діяли в районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Липівця, Умані, Балабановки, Гринева, Погребищ.
Характерно, що гайдамаки розпочинали діяти навесні й закінчували свої напади глибокої осені, їхня тактика відзначалася швидкістю переміщення окремих загонів, а також міцним зв'язком з місцевим населенням. Справжніми пристановищами гайдамаків були хутори. На нашу думку, до цього часу залишається невисвітленим воєнний аспект діяльності гайдамацьких підрозділів, її зв'язок із козацькими методами ведення боротьби в XVII ст.
Заклик "бити ляхів і жидів", який був головним гаслом повстання 1750 р., на практиці передбачав боротьбу проти примусового поширення в Правобережній Україні унії та католицизму, економічного визиску з боку єврейської верхівки, національно-культурного вивищення польського "шляхетського народу". У цей час на правобережних землях діяло понад 60 гайдамацьких загонів. Окремі з них під керівництвом М.Теслі, О.Письменного, П.Могили оволоділи Уманню, Володаркою, Летичевом, Фастовом, здійснили напади на Білу Церкву та Мошни. Влітку 1750 р. гайдамаки захопили одне з найбільших міст Східного Поділля - Вінницю. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
1768 рік ознаменувався подією, яка дотепер не може примирити представників різних історіографій. Висвітлення причин, перебігу і наслідків народного повстання, яке отримало назву "Коліївщина", і сьогодні є своєрідним полігоном, на якому випробовують свою патріотичну зрілість українські, польські, єврейські (інколи - російські та американські) історики. Найбільше в цій "битві" історичних шкіл діставалося повсталим українцям, які оголошувалися хоч і соціальними, але бандитами, що начебто безпричинно вирізували ("кололи як кабанів") польське і єврейське населення Правобережної України, з а тому й дістали назву "коліїв". Воднораз автори подібних українофобських опусів навіть не намагалися висвітлити бодай найголовніші причини цього й справді жорстокого вибуху народного гніву. Адже він був лише відповіддю на національне, соціальне, економічне та релігійне гноблення впродовж довголітньої "реколонізації" правобережних земель України. Ряд міфів у справі оцінок Коліївщини створила й російсько-радянська історіографія. Для неї було характерним утвердження пріоритету класових факторів під час розкриття причин та перебігу цього повстання.