З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Він перевертався з боку на бік, місця собі прибрати не міг. То мороз проходив по його виснаженому тілі, то в жар його кидало - стогнав.
Войнаровський будився і навшпиньках підходив до ліжка недужого дядька.
Чура спав на порозі, лікар хропів у кутку.
Перед іконою блимало невгасиме світло.
Крізь шнуркове вікно видно було, як місяць підбивався вгору, обжемчужуючи табор і ввесь широкий, гарний, багатий краєвид.
«Треба вам чого, дядьку?»
«Спасибі тобі. Нічого мені не треба. Тільки спати не можу.»
«Прикажете збудити медикуса, щоб дав насонний лік?»
Гетьман заперечив рукою: «Не помагають мені його ліки, синку! На мою недугу, мабуть, уже й ліку нема.»
Войнаровський потішив дядька. Казав, що осінь іде, і незабаром скінчаться тії спеки, які навіть здорових людей сильно слаблять.
На ослаблення всю вину спихав, бо лікарі ніякої хороби в гетьмана не знаходили. Запалив свічку. Одна тінь здовж намету лягла, друга підстрибувала вгору. Заграли мухи.
«А вже вам, дядьку, - питався Войнаровський, - часником від свічок не заносить?»
«Від тих, що Мручко ставить, ні.»
І мовчки подивилися на себе. Хвилину не зважувалися балакати про те, що обоє собі гадали. Аж гетьман сказав: «Боюся, що Мручко запізно догадався московські свічки своїми заступити.»
«Може, дасть Бог, що ні», - відповів Войнаровський. І знову мовчали хвилину.
«Вістей нових з України нема?» - спитав гетьман.
«Semper idem29», - відповів Войнаровський.
Гетьман очима до ікони побіг. Довго не відривав їх від неї. А потім Войнаровського за руку взяв:
«Синку!»
«Дядьку!»
«Одно прохання маю до тебе.»
«Ваше прохання - це наказ для мене.»
«Ти знаєш, сина я не мав. Хотів усиновити тебе. І булаву гадав у твої руки зложити. Та чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Не знаю, як воно буде. Найкраще, щоб таки тобі вручили. На це король погоджується. Та не знаю, як Орлик. Схоче він оставатися при тобі писарем, так як при мені був. А без його помочі ти собі ради не даси. Так тоді, я тобі пригадую те, що під Полтавою сказав. Покорися судьбі. Якщо побачиш, що козаки Орлика собі бажають, не переч їм. Хай він булаву бере. Понесе її гідно і добре. Я певний того. А ти останься при ньому. Не кидай діла! Небагато нас. Нікому від діла тепер утікати не вільно. Нікому! Це була б дезерція непростима. Це був би гріх. Чи обіцяєш мені?»
Войнаровський до дядькової руки мовчки припав. Гетьман притягнув його до себе.
Чути було, як прискала в лямпі олива і як цвіркали польові коники за наметом у траві. «Як у нас на Україні», - промовив гетьман і повіками очі накрив. Ніби туди йшов. Аж виснажений і притомлений на її лоні уснув.
Гетьман гаснув, немов каганець без оливи.
Не нарікав на болі, навпаки, казав, що йому багато краще, тільки сил нестає. Кволість і сонливість. Вже й голови від подушки відірвати не може. А діла всякого чекало. Часто кликав Орлика, казав собі прочитувати проект конституції, поправляв, але під час диктату мовк і замикав повіки. Орлик тривожно наслухував, чи гетьман дише, а впевнившись, що він тільки заснув, тихо й обережно, як кіт, виходив із намету.
Бували в гетьмана і хвилини раптового оживлення. Тоді посилав Войнаровського з окремим дорученням до короля, скликував на нараду старшин, диктував листи.
Іноді просив Обидовську подати бандуру. Гладив тоді її, торкав заглухлі струни. Обидовська підпирала його подушками. Сидів, надумувався хвилину, буцім пісні в пам'яті шукав. Відлетіла від нього. Струни пальців не пізнавали, жалібно квилили. Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У кобзу грає-виграває, Голосно співає...
Не співав, а гомонів. Ганна на силу здержувала сльози. Кобзо ж моя, дружно вірная, Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?
«А чи на могилі положити?» - повторив і задумався, ніби звідкілясь відповіді дожидаючи.
«Докінчи за мене, Ганно!» - просив Обидовську, вручаючи їй свій улюблений струмент. Ганна скінчила:
Нехай буйний вітер по степах пролітає, Струни твої зачіпає.
Смутнесенько, жалібнесенько грає-виграває, То, може, подорожні козаки бігтимуть близенько, Почують, що ти граєш жалібненько, Привернуть до могили.
«Коли б тільки привернули до нашої великої могили, - як відгомін промовив гетьман, - а тоді вже моя хай і забутою стане.»
Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби вираватися хотіли на волю.