"Сатурна" майже не видно

Незважаючи на воєнний час, на площі панувало таке ж пожвавлення, як і чотири роки тому. Тільки тепер більшість людей були військові. Гурєєв відзначив цю обставину як сприятливу для себе: серед військових він — також військовий — менш помітний.

З-за хмар випливло сонце, і площа неначе повеселіла. Біля Гурєєва зупинились два солдати. Вони нерішуче поглядали на нього і про щось тихо перемовлялися. Гурєєв стежив за ними краєм ока, опустивши праву руку в кишеню куртки. Один з солдатів, карбуючи крок здоровенними кирзовими чоботищами, підійшов до нього, уривисто козирнув і, глянувши на погони, спитав:

— Дозвольте звернутися, товаришу старший лейтенант?

— Давай, давай, — роздратовано обізвався Гурєєв.

— Не скажете, як звідси проїхати на Преображенську площу?

— Не знаю, сам тут уперше в житті,— відповів Гурєєв.

— Вибачте.

Солдат повернувся до товариша. За хвилину вони вже розмовляли з льотчиком, і той докладно пояснив їм, як проїхати на потрібну площу. Солдати побігли до трамвайної зупинки.

Гурєєв остаточно заспокоївся і в думці вилаяв себе: «Тремчу, як останній шпак. Нікуди не годиться».

Він почав думати про те, що найбільше його непокоїло. Справа в тому, що сьогодні минав п'ятий і останній день, коли за попередньою домовленістю Зілов повинен був на дев'ятнадцяту годину приходити сюди і чекати його біля входу до станції метро між Ленінградським і Ярославським вокзалами. Зілов міг приходити сюди чотири дні, а сьогодні, втративши надію, не з'явитися. А втім, ні. Не прийти він не насмілиться. Але могло трапитися зовсім інше: приходячи сюди щодня, він міг звернути на себе увагу, викликати підозру, і його могли затримати. Могло бути ускладнення і зовсім просте: Зілов захворів. Але в такому разі він мав догадатися послати сюди Леонова.

Гурєєв поглянув на годинник. Був початок на п'яту. Він зайшов у приміщення Казанського вокзалу. В безладній штовханині людей, що поспішали, він прокрутився хвилин з п'ятнадцять, поки побачив вивіску «Перукарня».

Його голив літній майстер з одутлим сірим обличчям і згаслими очима. Пов'язавши його салфеткою, приготував мило і направив бритву, потім тихо спитав:

— Які скроні бажаєте?

— Все одно, — посміхнувся Гурєєв. — На фронті куля в скронях не розбирається.

Перукар важко зітхнув і почав працювати.

— У мене війна трьох синів узяла, — трохи згодом сказав він. — Не встигали ми з старою опам'ятатися — одного за одним. І залишились самі.— Помовчавши, він спитав: — Невже не віділлються йому наші батьківські сльози?

— Настане час — відділлються, — неуважно промовив Гурєєв, спостерігаючи в цей час у дзеркало юнака в цивільному, який зайшов до перукарні, спитав про чергу, сів на стілець за спиною Гурєєва і, як йому здалося, занадто уважно спостерігав, як його голять. Але скоро звільнився майстер зліва, і юнак сів у крісло. Гурєєв почув, як він весело розпорядився:

— Підстригти, поголити, поодеколонити!