Меч приречення

Ейтне якийсь час дивилася на нього, трішки мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — спитала врешті. — Я до тебе звертаюся, колодо.

— Як?

— Хіба я неясно висловилася?

— Я не…, — Фрешенет закашлявся. — Я нежонатий.

— Мене мало обходить твоє сімейне життя. Я цікавлюся, чи ти спроможний щось викресати зі своїх розжирілих стегон. На Велике Древо! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Еее… Так… Так, пані, але…

Ейтне недбало махнула рукою, обернулася до Геральта.

— Він залишиться у Брокілоні, — сказала, — до повного одужання і ще якийсь час. Потім… Може йти, куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — вклонився відьми́н. — А… Дівчинка? Що з нею?

— Чому ти питаєш? — дріада глянула на нього холодним поглядом своїх срібних очей. — Ти ж знаєш.

— Це не звичайна сільська дитина. Вона принцеса.

— Це не справляє на мене жодного враження. І не чинить різниці.

— Послухай…

— Ні слова більше, Гвинблейде.

Він замовк і закусив губи.

— Що з моїм посольством?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не через цікавість. Зроблю це для тебе, щоб ти міг відрапортувати Венцлавові та дістати платню, яку він тобі, напевно, пообіцяв за те, що ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я зайнята. Прийди ввечері до мого Древа.

Коли вона вийшла, Фрешенет підвівся на лікті, ойкнув, кашлянув, сплюнув на долоню.

— В чому річ, Геральте? Чому я мушу тут залишитися? І що таке з тими дітьми? У що ти мене вклепав, га?

Відьми́н сів.

— Порятуєш свою голову, Фрешенете, — сказав він утомленим голосом. — Станеш одним із небагатьох, які вийшли звідси живими, принаймні, останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

— Що-що? Я стану… плідником?

— Називай як хочеш. Вибір у тебе обмежений.

— Я зрозумів, — мугикнув барон і облесливо посміхнувся.

— Що ж, бачив я бранців, які працювали в копальнях та рили канали. З двох зол волію вже… Щоб тільки вистачило снаги. Є їх тут гурток…

— Перестань дурнувато шкіритися, — скривився Геральт, — і плекати мрії. Хай тобі не маряться поклоніння, музика, вино, віяла та рій закоханих дріад. Буде одна, може дві. І поклоніння не буде. Вони трактують цю справу дуже тверезо. А тебе й поготів.

— Їм це не справляє приємності? Але, мабуть, прикрості теж?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони не відрізняються від жінок. У всякому разі, фізично.

— Себто?

— Буде це для дріади приємністю чи прикрістю, — залежить від тебе. Але, незалежно від цього, йдеться лише про ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не чекай вдячності. І ще: ні в якому разі не пробуй нічого з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Коли зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьми́н, — поклонися, але, до дідька, без усмішок чи підморгувань. Для дріади це смертельно поважна справа. Якщо вона усміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще про дерева. Якщо ж ти на деревах не знаєшся, то про погоду. Але якщо вона прикинеться, наче тебе не бачить, тримайся від неї здалека. І тримайся здалека від інших дріад, і не розпускай рук. Для дріади, яка неготова, таких речей не існує. Торкнешся її — й дістанеш ножем, бо вона не зрозуміє наміру.