Астальдо
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Астальдо». Краткое содержание книги:
Фіндекано надбіг саме вчасно — воїни Айканаро вже вишикувались в лаву для битви. Навпроти них відкривалася розлога долина, посеред якої мріло озеро. І прохід до цієї долини загороджував бойовій стрій воїнів в багряних накидках з зорею Феанаро.
— Ось і зустрілися! — прошипів Айканаро до Фіндекано, — клич свого брата, Астальдо, він давно хотів зіграти Міnya Nosse на тятиві лука…
- Іменем князя Нолофінве я забороняю стріляти! — вимовив Фіндекано з силою, — тут вирішує князь, Айканаро…
— Твій батько першим добуде меча… А ось і він.
Поміж воїнами виник Нолофінве.
— Воїни старшого вуя, — доповів Фіндекано стиха, — просто попереду. Там, біля озера — напевно табір…
Нолофінве склав на грудях руки. Він стояв так довго, дуже довго. На тому боці теж панувала тиша, і не видно було керманича.
— Мій батьку і князю, — озвався врешті Фіндекано, — вислухайте, прошу, мої слова, а робіть як знаєте. Дозвольте піти до них на перемовини. Вуй Феанаро… Ну не накаже ж він своїм воїнам стріляти в нас… Зрештою, нас більше, трохи не втричі, незважаючи на всі втрати. Нехай вони відсунуть табір… Хоча б на той бік озера. А згодом… Згодом буде видно, що робити далі. Принаймні, ми не перестріляємо один одного одразу, на радість Морінготто.
Нолофінве вдивлявся в лаву навпроти, і сірі очі його палали холодним вогнем.
— Я не бачу брата, — мовив він врешті, - може він у таборі?
— Тим більше — нехай я буду посланником. Я маю певність у безпеці, бо…
— Все сподіваєшся на свого оtorno? — спитав князь, але не зло, а сумно, — я пам’ятаю ту стару пісню, яку дорогою виспівував твій загін… Стережись, соколе…
— Ви дозволяєте?
- Іди. Нехай твій шлях буде прямим.
Фіндекано оправив одяг, пошарпаний за дорогу, але акуратно залатаний малим Антом, який і нині тримався поруч, і здивовано витріщався на стрій воїнів у багряному, звелів малому Нандо зоставатися біля «Аrana Фінголфіна» і рушив вперед.
Воїни Першого Дому стояли все так само нерухомо, з націленими луками напоготові. Фіндекано підійшов на таку відстань, де можна було говорити, не напружуючи голос, і мовив:
— Я хочу говорити з вашим cano, лучники.
Стрій розсунувся, і до Фіндекано вийшов Макалауре.
Юнак не одразу пізнав співця — quentaro схуд, на змученому обличчі виступили вилиці. Зараз він був дуже схожим на Феанаро, хоча, серед семи синів, князя Міnya Nosse найбільше нагадував з обличчя Атарінке.
— Канафінве, я посланник, — мовив Фіндекано неголосно.
— Я розумію, — стиха озвався співець і вимовив голосно до своїх: — Опустити зброю!
— Де ми можемо поговорити?
— Он там, біля пагорба…
Вони відійшли набік і сіли на трав’янистому схилі. Макалауре дивився просто перед собою, не говорячи ні слова.
— Канафінве, — знову озвався Фіндекано, — я є посланником князя Нолофінве до князя Феанаро. Ти відведеш мене до нього?
— Для цього, — вимовив Макалауре болісно, — мені доведеться наважитись на підлість, якої ще не було поміж Ельдар, і вбити посланника князя Нолофінве…
Фіндекано здригнувся, як від холодного вітру. Швидко ж збулися його сни.
— Твій батько загинув, Макалауре?
— Ще при світлі зірок…
— Була битва?
— О, так, і спершу дуже вдала… Ми розтрощили urqui і раз, і двічі… Вони втікали горами, князь звелів переслідувати їх, і вирвався далеко вперед зі своєю дружиною з юнаків. Вони обожнювали нашого вождя і були його тілоохоронцями. Та в гірському проході, біля Дор-Даеделоту, їх зустріли Валараукар…
— Чому він так поспішав? — спитав Фіндекано, зі щирим жалем стиснувши тонкі пальці Макалауре.
— Не знаю… Останнім часом батько… Його вчинки… Я не можу…
Фіндекано не став продовжувати цю розмову, бо бачив, як змінилося лице Макалауре. Співцеві було соромно, дуже соромно.
— Вони й убили князя Феанаро? — спитав зрештою, — балроги?
— Ми наспіли якраз вчасно, — мовив Макалауре, — щоб відбити його тіло. Батько був ще живий, він помер у нас на руках в тому гірському переході, на схилі Еред-Ветріну. Дух його відлетів на Захід, а тіло розсипалося попелом…без вогняного поховання. Його воїни полягли теж… Пам’ятаєш Наренділя?
— О, так…
- І інші… Три десятки хоробрих юнаків…
Вони помовчали.
— Хто тепер у вас за старшого? — спитав Фіндекано, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно, — Нельяфінве?
— За старшого? — спитав Макалауре таким голосом, що Фіндекано зрозумів все і без подальших слів, — за старшого — я, Канафінве.