Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Четвертий блок. Ні, до цих порожніх бараків його не зажене навіть найбільша втома. Він що, волоцюга, що змушений випрошувати в Армії тарілку супу та ковдру? Залишки шнапсу з картонних стаканчиків зігрівали його. І пунш зігрівав. Він — Охоронець Собачого Короля. Він — охоронець чоловіка, який тримає в страху весь Моор; ні, він — причина цього страху.
— Не бійтесь. — пробелькотів він фразу з Біблії ковалихи і намацав схований під курткою пістолет. Не бійтесь. Ні, до ранку він до Великого лазарету точно не повернеться. Четвертий блок. Він же все-таки на рівнині. У серці всієї розкоші. Що він забув у якомусь лазареті? У казармі. Краще вже спати на вологій траві, просякнутій розлитим пивом та вином, слухати голоси з чорних вентиляційних шахт і відчувати, як тебе обнюхують чужі собаки.
Він заплющив очі, але мав одразу ж їх розплющити, тому що варто було опустити повіки — і увесь світ, що зник з поля зору, закрутився довкола нього. Він був п'яним. Темрява крутилася таким шаленим вихором, що йому стало погано.
— Струууунко! — змавпував він голос, чутий десь у дворах Великого лазарету, швидко розплющив очі й ретельно зосередився на власному язиці, щоб той не заплітався; губи від цього стали зовсім вузькими, не рот, а дзьоб. — Уваага! Очі роозплющити!
Він посміхнувся. Лежав на вологій землі й від виснаження не міг навіть заснути. Але коли світова круговерть і нудота відступили, раптом знову, мов судома, навалилася лють, яка охопила його ще на прохідній лазарету, і знову погнала в ніч.
Четвертий блок! Може, в цьому блоці стоять красиві рівнинні готелі, про які мріяли моорці, розкопуючи руїни «Бельвю», шукаючи глазуровані кахлі та інші ще придатні будматеріали? У цьому сповненому вогнів місті Берінг щохвилини натрапляв на новинки, про які ці ідіоти з Моору та Гаагу й поняття не мали. Лілі! Лілі, аякже. Вона все знала. Здала двох напівсліпих придур-ків до Великого лазарету і вшилася до котроїсь із цих багатоповерхівок, що сяють ніби маяки, і кожна з них проливає в ніч значно більше світла, ніж увесь Моор.
Лілі. Може, вона ночувала у четвертому блоці? Як швидко вона зникла з прохідної. Завтра вранці повернуся. Лілі. Вона все це знала. Завжди знала, що всі ці срані балачки про спокуту, усвідомлення та пам'ять — величезне шахрайство. Ніколи не забудемо. На наших полях росте майбутнє. Брехня це все.
Авта, рельси, злітні смуги! Лінії високої напруги, універсальні магазини! Сміттєві баки, повні делікатесів, цілі казани пуншу — і стільки м'яса, що на ньому навіть вуличні собацюри гладшали; це була спокута, це була кара, яку великий мироносець призначив рівнині? Це була кара? Так? Гівно прокляте.
Хіба на рівнині не було баракових таборів? Не було вапнякових кар'єрів, забитих трупами? А Бранд, і Галль, і Великий Відень, і всі решта так звані зони відбудови на мапі в моорському секретаріаті не посилали солдатів на війну проти Стелламура та його союзників? Може, поголівно вся армія сталламурівських ворогів складалася виключно з мешканців десятка селищ у високогірній глушині, що продувалися всіма вітрами, може, тільки там вірили в остаточну перемогу, вірили до тих пір, доки ця армія не була втоптана в землю?
І тоді, напевно, цілком справедливо, що Моор та приозер'я все ще спокутують свою провину, зараз, по двох десятиліттях після війни, все ще спокутують, тим часом як на рівнині влаштовують феєрверки і на кожній вуличці стоять рядами лімузини?
Усе для пам'ятників, усе для поминальних будинків та меморіальних дошок! — адже саме так торочили, коли відправляли з моорської каменоломні на рівнину величезні гранітні блоки, тоді ще, коли цей граніт був бездоганно щільним, а не крихким і пронизаним тріщинкуватими жилками. Все для миру. Все для великої справи пам'яті… Гівно.
Де ж тоді ці меморіальні дошки? Пам'ятники? Написи? Тут повно пафосних фасадів, на віки вічні одягнутих у полірований граніт, але це аж ніяк не Храми пам'яті, які звеличував у святкових промовах моорський секретар, — і там усередині не було ані палаючих свічок, ані смолоскипів, ані кам'яних блоків з викарбуваними на них іменами, ані меморіальних дошок з висловами мироносця, як у поминальних будинках приозер'я, там було… біс його знає, що містили в собі ці палаци — сейфи, товарні склади, казино, армійські борделі й так далі…