Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
«Якщо так, — сказав я собі тоді, — то принаймні ясно, що це вже кінець… Нема куди вертатися…» І пішов до центру міста. Знову навідався до консульства, бо ще давніше запитував, чи там, бува, не чули про француза на ймення Робінзон.
— Ще б пак, звичайно, чули! — відповіли мені в консульстві. — Він навіть двічі приходив до нас. А ще в нього фальшиві документи… До речі, його й поліція шукає! А ви його знаєте?
Я, звісно, не відповів…
Відтоді я кожної миті сподівався на зустріч з Робінзоном, відчував, що юна неодмінно станеться. Моллі й далі була зичлива та ніжна. Стала навіть іще ласкавіша, пересвідчившись, що я остаточно намірився зникнути. Проте ласкавість у ставленні до мене не могла зарадити нічому. Ми часто гуляли околицями міста: пополудні в Моллі був перепочинок.
Невисокі голі пагорби, березові гайки навколо невеличких озер, подекуди люди, що читали сірі часописи під обважнілим небом із свинцевими хмарами. Ми з Моллі уникали будь-яких плутаних звірянь. Вона, крім того, твердо трималася свого. Була надто щира, щоб довго розводитись із приводу якогось горя. їй вистачало того, що відбувалось усередині, в її серці. Ми цілувались. Але я цілував її не так, як годилося б, не ставав навколішки. Завжди думав водночас і про інше, намагався витрачати якомога менше часу й ніжности, немов прагнув зберегти їх задля чогось витонченого й прекрасного, зберегти для майбутнього, а не давати Моллі, не марнувати просто так. Поводився так, ніби життя забирало, ховало від мене те, що я прагнув дізнатися про нього, життя в глибинах пітьми, тимчасом як я марнував свій жар на поцілунки з Моллі. Гадав, потім уже не матиму його й зрештою втрачу все, бо мені забракне сили: життя, це справжнє кохання всіх справжніх чоловіків, одурить мене, як і решту людей на землі.
Ми поверталися до юрмищ, і я прощався з Моллі біля дверей борделю, бо ночами їй не бракувало клієнтури до самого світанку. Поки вона розважала інших, мені все-таки було дуже боляче, й цей тягар на серці так добре говорив мені про Моллі, що тоді я ставав ближчим із нею, ніж у реальному житті, коли вона бувала поряд. Аби згаяти час, я ходив у кіно. Потім сідав у той або той трамвай і робив екскурсії в ніч. Коли надходила друга година, до трамвая заходили боязкі, вельми незвичайні пасажири; таких я не бачив ні до, ні після цієї години; завжди бліді та оспалі, вони покірними гуртами тяглися до передмість.
Із ними я їздив дуже далеко. Набагато далі від заводів, аж до непевних теренів, де й вулички, і будинки ніби розмиті. Бруківкою, що полискувала від досвітніх дощів, підступав синій світанок. Мої трамвайні супутники зникали водночас зі своїми тінями. Вони заплющували очі, аби не бачити дня. Заговорити з цими тінями було дуже важко. Вони знемагали з утоми. Але не скаржилися, ні: саме вони цілу ніч прибирали незліченні крамниці та контори міста. Прибиральники видавались не такі неспокійні, як ми, люди ясного дня. Можливо, саме через це вони скотилися аж до низу.
Однієї такої ночі, коли я, знов обравши інший маршрут, сів на трамвай, доїхав до кінця й розважливо вийшов з вагона, мені здалося, ніби мене погукали: «Фердінане! Агов, Фердінане!» Цей поклик залунав у сутінках як щось непристойне. Такого я не любив. Над покрівлями, вибиваючись поміж стріхами, дрібними холодними квадратами вже засіріло небо. Певне, мене таки кликали. Я обернувся і одразу впізнав Леона. Він підступив, щось шепочучи, ми стали розмовляти.
Робінзон теж повертався з центру, де прибирав контору. Оце й усі хитрощі, на які він спромігся. Виступав він досить поважно, з дрібкою справжньої величі, неначе щойно виконав якусь небезпечну і, так би мовити, священну роботу. А втім, як я вже помітив, так бундючились усі нічні прибиральники. Серед утоми та самотности в людях часом прокидається божественне. Це божественне світилось і в Робінзонових очах, коли він розплющав їх набагато ширше, ніж звичайно, в синіх досвітніх сутінках. Адже він теж уже прибрав безкінечні шереги туалетів, вимив і натер справжні гори мовчазних поверхів.
Робінзон додав: «Фердінане, я впізнав тебе зразу! З того, як ти зайшов до трамвая! Уяви собі: тільки з твоєї звички відразу хмурніти, коли виявиться, що всередині нема жодної жінки. Хіба не так? Хіба ти не такої вдачі?» Атож, я й справді такої вдачі. Моя душа вочевидь розкрита, мов ширінка. Тож і це точне спостереження не вразило мене. Скорше я тільки здивувався, що й Робінзон не досяг успіху в Америці. Це геть суперечило моїм сподіванням.