Серце гріє

Вен замислено почухав чоло, дівчина ж, не помічаючи його ніяковості, продовжила:

— Якщо в мене з’явиться хтось, хто буде частиною мене, я стану більше схожа на людину? Майстер Томасон говорив, що любов до дитини або любов до іншої людини — це частина людської натури. Сильне, дуже важливе почуття. А я можу відчувати любов? Мені може бути боляче, я знаю. Або цікаво. Або страшно. Мені часом страшно ночами, коли навколо темно й у голові дуже багато запитань. Але я не знаю, чи так само страшно людям? Як це — коли страшно по-людському? Іноді в мене бувають дивні почуття, я не можу їх зрозуміти. Раптом стає тепло десь у грудях. Коли я бачу гарного метелика. Або незвичайну квітку. Або захід. Або коли Морквина, — дівчина кивнула в бік коня, — тицяє мені в руку теплим носом…

Здається, такої розгубленості майстер не відчував звідтоді, як увечері в саду його поцілувала старшокурсниця. Тому він тільки запитав:

— Чому «Морквина»?

— Коли я приходжу до неї з морквиною, вона трусить гривою і прицмокує. Їй подобається морквина. І слово подобається. А якщо слово подобається, його можна зробити ім’ям. А тобі подобається морквина? — малий не відповів на запитання й замість цього схопив новоявлену няньку за носа.

— Схоже, йому більше подобається твій ніс, — Вен не зміг стримати посмішки.

— Але я не можу залишити йому свого носа, — замислено промовила Альрауне, хоча зрозуміти її через затиснутий дитячою рукою ніс було складно. — Коли ти посміхаєшся, у мене теж буває це дивне почуття, — зненацька повідомила вона, саджаючи дитину на землю. І відразу ледь зніяковіла й швидко додала: — Ми можемо знайти його маму?

— Так, звичайно, — Вен радісно схопився за можливість змінити тему. — Вона, певно, в крамниці.

Альрауне простягла малому руку, той схопив її за палець, і парочка повільно рушила до будівлі з вивіскою «Господарча крамниця». Майстер ішов трохи віддаля, намагаючись зрозуміти, звідки це дивне, нелогічне бажання зробити два кроки вперед, взяти дівчину за руку й очолити процесію.

У крамниці молода матуся вже перевертала мішки з борошном, намагаючись відшукати загубленого. Господиня крамниці оглядала прикомірок і так гриміла бляшаним посудом, що почути плач дитини на вулиці було неможливо. Після потоку подяк і кількох покупок можна було продовжити шлях.

— Знаєш, напевно, мені б хотілося мати сім’ю, — дівчина, не кваплячись сісти в сідло, розгладжувала гриву Морквини, а вітер знову сплутував волосинки. — Майстер говорив, що сім’я — це люди однієї з тобою крові. Батьки або діти, наприклад. Але мене зробили. З піску й із чого там ще… У мене не може бути батьків, тільки той, хто мене створив. І, напевно, не може бути дітей. Виходить, у мене не може бути сім’ї. А в тебе є сім’я?

Майстер замислився й нарешті чесно відповів.

— Ні, думаю Томасон не мав рації. Сім’я — це не обов’язково спільна кров. Ось у мене неначебто були батьки і, здається, навіть брати з сестрами. Але я їх майже не пам’ятаю, звідтоді, як мене відправили в школу — нікого не бачив. Не знаю вже, де вони, що з ними й чим вони займаються. І мене це ніколи не цікавило. Крові недостатньо, щоби пов’язувати людей, — майстер знизав плечима. — Можливо, я міг би знайти сім’ю в Ормроні, якби мені це навіщось знадобилося. Коли люди працюють у команді й життя одного постійно залежить від іншого — це сильніше за кров. Тож я не думаю, що головне — це кров. Сім’я — це люди, на яких ти можеш розраховувати, яким завжди готовий допомогти сам. Це ті, з ким добре.