Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
— Маєш рацію, командире, — сказав Терешко. — По селах уже пішла чума. Вернули багато колись вивезених. Ось тут маю відомість, що у Дермані завербовано чимало людей, особливо жінок, до так званого «смершу»… Навіть дітей…
— Ну і? — спитав Троян все ще під враженням недавніх своїх ліричних спогадів.
— Та… думаю, що нам прийдеться ще більше замкнутися, — сказав на це Терешко і, не діставши відповіді, продовжував: — Думаю, що плановане розговіння з населенням ледве чи можна буде перевести…
— А! — перебив його Троян. — І так вони знають кожну нашу діру!
— Знають то знають… Мусимо не впустити до себе… Це вже твоя особиста справа… Та пані… Я їй передав твою писульку, але… Вона все-таки була в Рівному. Зрештою, це твоя справа… Я взагалі…
— Хумн! — муркнув Троян. — Все це проблеми. Розумію. Багато над ними думав. Маєш рацію! Мусимо замкнутись ще тісніше. Навіть перед самими собою!
— Знаєш, як це роблять «вони». Навіть ночувати бояться по селах, а вони ж все-таки ніби держава.
— Та-а-а! Держава! — буркнув і на це Троян. — Чортзна-що! Напустили страху, а тепер самі в ньому душаться…
Другого і третього дня — в п'ятницю і суботу — було довкруги ніби спокійно, але Троян до Дерманя не поїхав. Передав лише писульку. Вітав зі святом і обіцяв «при погоді й нагоді» відвідати. Про її «час» нічого не згадав.
Приходили з усіх кінців тугі вісті. Телефон у барачку командира не переставав піпікати, а Залізняк не відривався від свого «телефункена» і свого темно-синього блокнота. Приходили й відходили командири різних відтинків, приїжджали й від'їжджали зв'язкові та кур'єри Довбенка, Докса, Ясеня. На Трояна, як на передпілля, ставили велику ставку і боялися за його висунуте становище.
Була соковита, аж до млости, парна погода, пашіли, мов нагріта піч, горби передпілля, їх сірі, протисонячні схили на очах зеленіли, у синьому, як лазурок, небі закружляли перші лелеки, на обрії за горбами замаячіли верхи тополь, що їх звичайно не видно.
І був, як сказано, спокій. Лихий, напружений, але спокій. Спокійно також минула Великодня ніч — всипана зорями і свіжа до приморозку. У таборі гостре поготівля, на всіх кінцях застави. Але в Терешковому, як він казав, салоні, все-таки якимсь чудом з'явилася хлібина на зразок паски, дві — синя і жовта — крашанки і одна. писана знаним запорізьким «клинцем», писанка. Вість про це рознеслася по цілому таборі, і хто міг — заходив і хрестився, ніби у церкві, дарма що Терешкова буда від входу до покуття була завалена, мов шопа, лантухами кукурудзяного борошна, картоплі, каністрами з нафтою і кухонним, підручним майном. Застелений парусиною столик з недогарком лойової свічки пишався над усім тим добром, мов престол.
А коли і ранок прийшов спокійно, Троян звелів повиносити з усіх кутків всі, які лише були, подобизни столів, розставити їх попід соснами, і опісля всі, хто не був у службі, засіли за розговіння. З'явилась перед кожним порція білого хліба, шматок ковбаси і крашанка. Посередині столів появилися ті самі Терешкові пасочки з лойовою свічкою. Потім знайшовся і «піп», що проговорив кілька молитов, а зокрема «Нехай воскресне Бог і згинуть всі вороги його»; ще пізніше всі в один голос проспівали три рази «Христос воскрес», при чому очі у багатьох пойнялися вогкістю. Не обійшлося й без промови — годі було не сказати кількох справді теплих слів, дарма що Залізняк, якому саме припала ця роль, намагався, як і звичайно, бути залізним. Але ж біля нього сиділо не залізо, а тіла і душі, як він сам казав, хоч за кожною спиною висів автомат на двадцять п'ять набоїв. Кожному пригадалося те, що його годі затерти навіть світовою війною, — мама, батько, сестра, брат, радісне «Христос воскрес», дзвони, що бушували цілими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвіли, мов жоржини, що виводили на цвинтарі «кривого танця», або «билися» крашанками, або співали «Ой вже весна красна», або вечорами при перелазах стояли парами, очманілі від кохання. Бійці сиділи за тими своїми столами, і їх годі було пізнати, і навіть Терешко не міг тут нічого помогти, бо й сам командир занімів і посірів, мов дубова кора, ніби він раптом змерз. І його пекла і наскрізь пропікала власна справа. Хто може у цій катастрофі, у цьому всесвітньому потоці, у цьому вулканічному зриві щось ще сказати, коли всі душі перемішалися, мов зерно з половою, і нема вже ні матері, ні сестри, а є лише ворог.
Ніхто не скаже: весь світ брехня, облуда! Але направду як це все назвати?
І проте все-таки було свято, хоча карикатурне і дуже перемішане з трагікою всесвітніх буднів, що були тортурами для кожного серця, яке не забуло ще битися, мов птах у клітці, зненацька позбавлений сонця й простору.