Щоденник Мавки

Чоловік опустив очі. На мить навіть здалося, що він плаче. Може, він і плакав, може, плакало його серце, та коли звів погляд на Магдалену, там читалися рішучість та захоплення:

– Ви таки неймовірна жінка. Що з вами зробиш? Так, погоджуюся: «Кожне серце має свою любов!» Що тепер, скажіть, мені робити з моїм? Ні-ні, я не скаржитимуся, і не благатиму, і не блазнюватиму. Для чого? Тільки не зліться на мене, гаразд? Ми з вами можемо стати друзями, – Карен спіткнувся на тих словах. Сердито стиснув кулаки: – Тьху, що я таке верзу? Яка там дружба?! Та принаймні, думаю, ви не відмовите мені в приємності хоч інколи бувати у вашому товаристві?

Магдалена підвелася. Зробилося легко-легко на душі. Вона стенула плечима:

– Чому б ні, пане Карене. Кава у Львові чудова, бо має присмак міста. А ви тепер майже свій у нашому місті. Будете у Львові – зателефонуйте мені. Дякую вам за чай, за розмову і за те, що почули. Не знаю, чи зрозуміли. Та то не важливо, я сама не завжди себе розумію.

– Зрештою, як і кожен з нас, Магдочко. – Карен журно хитнув головою, схопився з крісла: – А може, ще чаю? Така цікава в нас з вами розмова.

– Ні-ні, дякую. Ми можемо з вами балакати до безконечності, та це нічого не змінить… Зрештою, не в цьому справа. Я сьогодні повертаюся додому, мушу спакувати валізи, плюнути в пику цьому блазневі Тарасику, сказати, що він так багато нині втратив і ніц не заробив… Хоча не дуже хотіла б його бачити, скажу вам по правді.

– Це легко влаштувати, Магдочко. Давайте я йому зателефоную, запрошу до себе і поки ми будемо тут теревені правити – ви спокійно спакуєтеся. Ось, заждіть… – Карен підійшов до вікна. На підвіконні стояла велика скринька з чорного дерева. Дістав з неї гроші і простягнув їх Магді: – Тут на дорогу. Це я вас втягнув у цю історію. Я не вибачатимуся, бо виглядатиму по-дурному. Я й далі, Магдо, вас щиро хочу, як може хотіти жінку чоловік, ви мені вночі снитеся і далі снитиметесь, бо я вас не отримав і тепер знаю, що ніколи не отримаю. Але від цього мені не легше. Це зараз я такий благородний, бо ви поруч, а завтра, після того як ви ніяк не йтимете мені з голови, я намагатимусь забути вас у товаристві дорогих жінок за допомогою віскі і тихо ненавидітиму, бо ви це ви і ваше серце не належатиме мені ніколи. Візьміть гроші, не гребуйте, я винен вам набагато більше… Я йолоп, який на мить повірив, що зможе… А з Тарасом я сам розберуся. Більше він вас не турбуватиме… І ще одне. Пригадуєте, ви просили про вашу подругу Марію. Буквально сьогодні я отримав звіт про це. На жаль, сестра вашої Марії таки мертва, це сто відсотків, але… Дитя є. Дівчинка, племінниця Марії, жива. Тітка Юстина віддала малу в дитячий будинок, бо відчувала, що не зможе її ростити, а Марія ані на листи, ані на телеграми не відповідала. Не знаю, що там між тіткою та сестрами трапилося, про це запитаєте в Марії. Ось вам адреса дитячого будинку. Ім’я та прізвище дитини. Вісім років малій. Я думаю, ліпшого стимулу, щоб захотіти жити, і не придумаєш. Стати матір’ю для майже рідної дитини.