Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія

Разом з тим, ця діяльність має проходити таким чином, щоб образ минулої реальності, знайдений на підставі досліджених у засіданні доказових матеріалів, відповідав розвитку і характеру осягнутих подій, які мали місце в минулому, тобто був адекватний об’єктивній істині, релевантний конкретному факту. Інакше кажучи, за словами Л. Богословської, необхідно «розглянути даний факт у об’єктивно існуючому причинному, закономірному взаємозв’язку з іншими фактами, з усією сукупністю встановлених фактів, поставити його у зв’язок з існуючими положеннями кримінального закону»[537]. Однак, як відомо із практики, в умовах судової діяльності неможливо вимагати встановлення достовірної вірогідності, тому потрібно, щоб сформоване переконання у винності особи у вчиненні злочину було максимально можливе. При цьому відсутність у судді сумнівів щодо доведеності обвинувачення та тверда впевненість у правильності власних висновків ще не гарантує віднайдення істини. На практиці часто встановлюються неістинний факт або ж відбувається невірна його інтерпретація. Тому, на жаль, іноді суддя має справу з формальною істиною, яка далеко не завжди відповідає реальності: його висновки відповідають виявленій фактичності, а не тому, що мало місце насправді. Так, у більшості випадків вироки виносяться в рамках загальної логіки з’ясованих обставин, залишаючи важливу частину фактичності так остаточно і не з’ясованою.

Отже, як бачимо, при дотриманні процесуальної процедури суд може встановити лише юридичну істину, яка є результатом активності опонентів судового засідання. Так, одній стороні життєво важливо віднайти факт, іншій — не менш актуально його приховати шляхом орієнтування суду на хибний напрямок. За таких умов насправді процесуальна істина — це відповідність висновків суду дослідженим обставинам без повної впевненості в тому, що встановлене відповідає дійсності. Тому, попри всі запевняння фахівців кримінальної юстиції, що судові процеси завдяки процесуальній формі спрямовуються на встановлення саме «об’єктивної істини» та майже завжди при цьому її досягають, — ніколи не слід забувати про те, що подію неможливо точно фізично відтворити у суді. Та навіть якби останнє і вдалося, все одно залишаться не повного мірою зрозумілими деякі важливі фактичні обставини справи, зокрема внутрішні моменти (мотиви, цілі, вина і т. д.). Як наслідок, для встановлення абсолютної істини про подію не допоможе і її відеозапис. Чи не тому на сьогодні, як зауважують П. Пашкевич і О. Сухарев, «безпосереднє дослідження доказів по справі — найбільш надійний спосіб встановлення істини»[538].