Іншалла, Мадонно, іншалла

Коли я закінчив, він підійшов, поцілував мене й шепнув:

— Молодчина!

Та краще було б, якби він сказав: «Йоб твою мать селюцьку!». Чи, може, не краще, а просто мені приємніше, і життя моє, може, потім не пішло б іншим шляхом. Та я не винувачу Алаґу, боронь Боже, просто кажу, як було б краще для мене і для нього.

Хтозна, скільки було їх — тих, які дорікали мені за те, що на прощальному вечорі Алаґи Ідрізовича я співав «Джулзулейху» і що співав її не як годиться, а як не можна співати, та вголос ніхто мені й кривого слова не сказав. Та й похвалити мене теж не мали часу, бо й місяця відтоді не минулого — і Алаґа помер. Почалося з того, що він застудився після прощального вечора; каже мені якось кельнер Рудо: «Тобі співак вітання переказував, щось на нього віруси напали!». Та не віруси то були і не застуда, бо Алаґа не встав з ліжка і за десять днів. Врешті-решт його перенесли на Потхрастові, в легеневу клініку, там сказали: видужає. Однієї суботи я зібрався його провідати, купив помаранчів, поклав у кишеню фляжку з ракією на випадок, якщо вдасться нормально посидіти, але мене не пустили до нього. Лікар сказав:

— Алаґа переказав, що прийме тебе, коли почуватиметься краще.

— А коли ж це буде? — спитав я.

— Судячи з того, чого мене вчили в університеті, — ніколи.

Ось так мені сказав той лікар. Я б йому в лице плюнув ще й нині, якби на вулиці зустрів.

Спускаюсь я з Потхрастових, день ще якийсь такий ясний, місто залите сонцем, видно навіть муху на вікні по той бік долини, під Требевичем, — саме та краса, заради якої варто витерпіти дев’ять місяців холоднечі. І про кого ж мені думати, як не про нього, чому ж не зі мною він, щоб поглянути на цей наш рай тими очима, якими дивилися всі, коли з ним прощалися. Ех, Алаґо мій, Алаґо, повторював я у ритмі кроків, одна нога, за нею друга, вниз бруківкою та асфальтом, поміж молодих собак, що бавляться якоюсь ганчіркою, змагаються за неї і гарчать так, ніби від тої ганчірки залежить їхнє життя, поміж жінок, що в халатах повертаються з магазину, з-під хусток у них визирають рожеві й блакитні бігуді, вони розглядають незнайомця у своєму кварталі й міркують, що він тут забув, донизу і знов донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, якби ж тобі ще раз побачити, як глибоко сидить у долині це місто, впрівають навіть ті, що схилами спускаються, але їм приємно зустрічати тих, які піднімаються, — вони важко дихають і пхатимуться нагору ще бозна-скільки, двоє робітників несуть на плечах карнизи для штор і лають того, для кого їх несуть, жінка з животом до підборіддя сопе, як локомотив, а двоє чоловіків із пивом кажуть: «Дивися, щоб дитина не вивалилася, бо як покотиться вниз — до Тітової вулиці не здоженеш!». Вона вдає, ніби не чує їх, — коли дерешся вгору, важко й слово вимовити, а надто коли бачиш тих, кому Бог дав дорогу донизу і все донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, ні, я не збожеволів, що розмовляю сам із собою, просто хотів відвідати друга на Потхрастових, але лікарі мене не пустили, таке часто буває, це відомо тим, хто вгору йде, часто таке буває — щодня спускається хтось, несучи під пахвою пакет помаранчів, якого не мав кому віддати, ех, Алаґо мій, Алаґо…