Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Ніякої охоти до життя не було в мене. Вночі стою коло вікна, дивлюся на небо: «Васюню, що мені робить? Я не хочу без тебе жити». Вдень іду проз дитсадок, стану й стою... Дивилась би на дітей і дивилась... З ума сходила! І стала ночами просити: «Васюню, я вроджу дитинку. Я вже боюся бути сама. Не витримаю довше. Васінька!» А другим разом так попрошу: «Васюню, мені не треба мужчини. Кращого за тебе нема мені. Я хочу дитинку».

Мені було двадцять п’ять років...

Найшла я мужчину... Все йому розказала... Всю правду: в мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила... Ми зустрічалися, але додому до себе я його ніколи не кликала, додому не могла. Там — Вася...

Робила я кондитером. Ліплю торта, а сльози котяться. Не плачу, а сльози котяться. Єдине, чого в дівчат просила: «Не жалійте мене. Будете жаліти, покину, піду». Хотіла буть, як усі. Не треба мене жаліти... Я колись була щаслива...

Принесли мені Васіного ордена... Червоний такий... Я на нього довго дивитися не могла. Сльози котяться...

...Вродила хлопчика. Андрій... Андрійко... Подруги спиняли: «Не можна тобі родити», і лікарі лякали: «Ваш організм не витримає». Потім... Потім вони сказали, що він буде без ручки... Без правої руки... Апарат показував... «Ну то й що? — думала я. — Навчу його писати лівою ручкою». А народився нормальний... гарний хлопчик... Вчиться у школі вже, на самі п’ятірки вчиться. Тепер маю ким дихати й жити. Світло в моєму житті. Він усе чисто розуміє: «Мамочко, якщо я поїду до бабушки на два дні, ти дихати зможеш?» Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Йшли ми вулицею... І я, чую, падаю... Тоді мене інсульт розбив — там, на вулиці... «Мамочко, тобі водички дать?» — «Ні, ти стій коло мене. Не йди нікуди». І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю... Розплющила очі в лікарні. Але так його хапонула, що лікарі насилу мені пальці розняли. У нього рука ще довго була синя. Тепер виходимо з дому: «Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду». Він теж хворіє: два тижні в школі, два вдома з лікарем. Отак-от і живем. Боїмось одне за другого. А в кожнім кутку — Вася... Його фотографії... Вночі до нього говорю й говорю... Буває, мене вві сні попросить: «Покажи нашу дитинку». Ми з Андрійком приходимо... А він приводить за руку дочку. Завжди з дочкою. Грається тільки з нею...