Вибрані твори в двох томах. Том I

У нього було страдницьке обличчя, нібито саме він винен у всьому. Навіть руки розвів безпорадно, мовляв, оце що хочете, те зі мною й робіть!..

Люди не розходились, не квапились в дорогу.

Ждали до вечора.

Ждали всю ніч.

Все ще надіялись на щось більше. А може ж, начальство розщедриться ще хоч на один вагон?

Але на ранок наступного дня директор школи приніс приголомшливу звістку: навіть обіцяного вагона не буде!

Жінок з дітьми, старих та хворих порозсовували по вагонах якогось випадкового ешелону. Він постояв на станції лише кілька хвилин і знову загуркотів у невідому далечінь. Адже затримуватись не можна. Так і дивись, з'являться фашистські літаки. Вони пильно стежать за станціями. Тільки де збереться два-три ешелони, так і починають бомбити.

Чоловік з тридцять не потрапили до вагонів. Серед них і Ва-лерик з батьком.

А коли зажеврів обрій, люди знову були вже в дорозі.

Ох, і важка ж та дорога в невідоме! Ідеш та й ідеш, ковтаєш суху й гірку пилюку, б'єш задерев'янілі ноги, умиваєшся солоним потом, а коли й куди прийдеш — хто знає?..

А тут іще й південні херсонські степи почались. Які ж вони сухі та гарячі! Хоч ще тільки початок липня, а вже вигоріло все на них і посіріло. Сонце пече немилосердно. Ллє спекоту сиве, без жодної хмаринки, небо. Німо стоять ріденькі трави й невисокі хліба. Навіть цвіркунів та жайворонків і тих не чути. Все живе придавила спека.

Але налетить суховій, жбурне сірою колючою пилюкою, закрутить нею, понесе по степу, ламаючи сухі трави та убогі безбарвні квіти. І тоді — заплющуй очі, затуляй рукавами чи полою піджака обличчя, стій і жди, поки пересвистить вітер та знову замре, засне вся оця убога природа, придавлена гарячим сонцем.

І хоч би де якесь деревце з тінню. Хоч би маленький струмочок. Ні, цього й не питай у херсонських та північнокримських степах! Ковтай собі пилюку, умивайся потом та облизуй пересохлі, шерхлі губи. Тобі навіть балакати не хочеться, бо й голосу не видобудеш без зусилля.

Та й про що балакати?..

Про те, що оця клята війна підняла з своїх місць мільйони людей та розжбурляла по всіх усюдах? Так уже говорено про це й переговорено. Кожне слово слізьми полите… Чи знову й знову запитувати одне в одного, чому наші війська відходять, залишаючи міста і села? Так ніхто ж не може відповісти на це.

Лишилося тільки вірити. Вірити в те, що цей відступ триватиме недовго, що наші війська врешті-решт зупиняться на якомусь рубежі, дадуть бій лютому ворогові, розгромлять його дощенту і поженуть рештки геть з нашої землі.

Вірить в це і Валерик. Хоч і йде оце в невідомі краї, хоч і тяжко йому на серці, а вірить! Он, бач, і той моряк, Аркадій Журавльов, сказав, що ми все одно переможемо. Поживи, каже, в Криму, поїж персиків та лимонів…

Як то воно буде в тому Криму? Де жити доведеться?.. Тато надіється на якогось родича в Бахчисараї, брат двоюрідний, чи що, ніколи раніше Валерик про нього не чув. Ну що ж, хай і так…

І Валерик на якийсь час забуває про війну та починає мріяти про Крим і Бахчисарай. Мабуть, справді красиво там. Недарма ж туди влітку всі відпочивати рвуться. Гори, море!… Буде потім що хлопцям розказувати…