Ніж, якого не відпустиш

— Що він має на увазі — «тихо»? — очі Кілліана і його Шум промацують мене всього.

— А тобі яке діло? — повертаюся я до нього. — Мені ще треба дурні вівці годувати.

— Тодде, зачекай, — гукає він за нами, але тоді шось у генераторі почина пищати, і він знову каже: — А щоб йому! — і мусить вертатися до роботи, хоть я відчуваю, як ціла купа знаків питання в його Шумі йде мені навздогін, бліднішаючи, коли я відхожу далі в наші поля.

— Шоб ти всрався, шоб ви там усі повсиралися, — думаю я, десь приблизно такими словами і ще гіршими, бредучи нашою фермою. Ми живемо десь за кілометер на північний схід від містечка і маємо вівці на одній половині ферми, а пшеницю на другій. З пшеницею тяжкіше, такшо її переважно доглядають Бен і Кілліан. Відколи я був досить дорослий аби бути вищим за вівцю, я доглядав якраз вівці. Я, а не ми з Манчі, хотя ще одним із брехливих вибачень про то, нашо він мені треба, була якраз байка про то, шо з нього мав би бути пастушачий пес, а ця частина плану з очевидних причин — ну тоїсь через його безпроглядну тупість — не спрацювала.

Я їх годую, і пою, і стрижу, і кочу, і навіть каструю, і навіть забиваю. Ми одні з трьох постачальників м’яса і шерсті в цілому містові, колись були одні з п’ятьох, а скоро будемо одні з двох, бо пан Марджорібенкс з дня на день помре від алкоголізму. Його отара перейде до нас. Чи, правильніше сказати, я переведу його отару до нас, як я зробив, коли дві зими тому зник пан Ґолт, а це значить — більше вбивати, більше каструвати, більше стригти, більше тримати в загонах, разом із приплодом, і шо, хтось мені хоть подякує? Ага, сто раз.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю, пробуючи притишити свій Шум трохи більше. — Я вже майже чоловік».

— Вівці! — кажуть вівці, коли я прохожу їхню загорожу, не зупиняючись. — Вівці! — кажуть вони, дивлячись, як я йду. — Вівці! Вівці!

— Вівці! — гавкає Манчі.

— Вівці! — відповідають йому вівці.

Вівцям навіть менше є шо сказати, ніж псам.

Я дослухався до Бенового шуму з‑за ферми і вислідив його в одному куті одного з пшеничних полів. Його вже засіяли, до врожаю ще багато місяців, так шо зараз коло пшениці не дуже є шо до роботи, хіба переконатися, шо всі генератори, ядертрактор і електромолотилки готові. Можна подумати, шо через це мені трохи помагають з вівцями, але це не так.

Шум Бена гуде від одної зі зрошувальних трубів, такшо я повертаю і йду через поля до нього. Його шум не похожий на Кілліанів. Він спокійніший і чистіший, і хоть Шум і не видно, в Кілліана він завше здається червонястим, а в Бена — синій чи деколи зелений. Вони різні одне від одного, різні як вогонь і вода, Бен і Кілліан, мої типу як батьки.

Тут яка історія, моя ма’ дружила з Беном ще до того, як вони рушили в Новий Світ, вони обидвоє були членами Церкви, коли появилася пропозиція поїхати і заснувати поселеня. Ма’ переконала та’, а Бен переконав Кілліана, і коли приземлилися кораблі і почалося поселення, то якраз мої ма’ і та’ відкрили овечу ферму по сусіцтву з Беном і Кілліаном, котрі ростили пшеницю, і всьо було дружньо і гарно і мило і сонце ніколи не сідало і чоловіки з жінками разом співали піснів і жили і любили і ніколи не хворіли і ніколи-ніколісіньки не вмирали.