Дев’ять життів Крістофера Чанта

Коли Такрой помітив, що це питання водночас здивувало і роздратувало Крістофера, він знову примружив очі. 

— Продовжимо, — сказав він. — Наступна частина досліду в тому, щоб перевірити, чи можеш ти перенести додому заготовлений пакунок. Я поставив позначку. Постав і ти, і ми спустимося в цей світ. 

— Позначку? — перепитав Крістофер. 

— Позначку, — відповів Такрой. — Якщо ти не поставиш позначки, як думаєш знайти дорогу до цього світу та з нього або упізнати цей світ, коли опинишся тут? 

— Долини знайти досить просто, — заперечив Крістофер. — І я можу сказати, що вже бував у цій Всюдинці. Тут найменший струмок із усіх, які я бачив. 

Такрой стенув плечима, примруживши очі. 

— Хлопчику мій, у мене від тебе мороз по шкірі. Будь такий ласкавий, потіш мене і нашкрябай цифру дев’ять на стіні чи деінде. Не хочу бути винним у тому, що загубив тебе. 

Крістофер чемно підняв загострений кремінь і трохи покопирсався в багні на стежці, аж поки зробив там велику кривулясту дев’ятку. 

Він глянув угору й побачив, що Такрой дивиться на нього, як на прояву. 

— Що сталося? 

Такрой коротко і дикувато розсміявся. 

— О, нічого такого. Я можу її бачити, тільки й всього. Це дещо нечуване, тільки й всього. Мою позначку ти можеш бачити? 

Крістофер подивився усюди, де йому спало на думку, навіть на призахідне небо, й мусив зізнатися, що не бачить нічого подібного до позначки. 

— Хвала небесам! — сказав Такрой. — Хоча б це нормально! Але я серйозно задумався, що ж ти за один. Починаю розуміти, чого твій дядько так переймається. 

Разом вони подалися вниз у долину. Такрой тримав руки в кишенях і мав цілковито невимушений вигляд. Але Крістофер мав відчуття, ніби Такрой зазвичай потрапляє у Всюдинки в спосіб швидший і геть відмінний. Він кілька разів упіймав на собі погляд Такроя, так, ніби Такрой не був до кінця впевнений, куди йти, і чекав, щоб побачити, що зробить Крістофер. Здавалося, він відчув полегшення, коли вони дійшли до кінця долини й опинилися на розбитій колією дорозі поміж велетенських тропічних дерев. Сонце майже зайшло. Навпроти в напіврозваленій старій корчмі світилися вікна. 

Це була одна з найперших Всюдинок, у яких побував Крістофер. Він пам’ятав її теплішою і вологішою — раніше. Тоді великі дерева були ясно-зеленого кольору й стікали вологою. Тепер же вони здавалися коричневими й доволі зів’ялими, наскільки він міг бачити у рожевому призахідному світлі. Коли він ішов слідом за Такроєм через божевільно сплановану веранду корчми, то помітив, що кольорові кульки грибів, які зачарували його останнього разу, стали білими і сухими. Крістофер задумався, чи згадає його господар. 

— Господарю! — гукнув Такрой. 

Але нічого не відбулося, тож він звернувся до Крістофера: 

— Можеш постукати по столу? Я не можу. 

Крістофер помітив, що вигнуті дошки підлоги рипіли під його ногами, а під Такроєвими — ні. Було схоже на те, що Такрой певним чином не був насправді тут присутній. Тоді Крістофер узяв дерев’яну миску й наполегливо постукав нею по покорченому столику. Це була ще одна річ, яка змусила Такроєві очі примружитися.