Важка весна
- Автор: Пахор Борис
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-7529-1
- Переводчик: Олена Дзюба-Погребняк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Важка весна». Краткое содержание книги:
Радко Субан, словенець із Трієста, навесні 1945 року прибуває до санаторію для хворих на сухоти в передмісті Парижа. Позаду — важкі часи гоніння на словенців у фашистській Італії, робота санітаром у німецькому таборі смерті, попереду — лікування в санаторії, повернення до мирного життя. Буяння французької весни, вирування звільненого Парижа та цілюща природа його околиць стають не лише транзитною зупинкою на шляху повернення додому, а й рятівним містком між смертю та життям, подолати відстань між якими наснагу дають весна та кохання.
— Звісно, сподівалися на Захід. Отак Польща вчинила героїчне самогубство! — вигукнув він; його різке дихання було немов найочевидніший доказ цих історичних помилок.
Надворі почали озиватися коники-цвіркуни. Радко Субан думав про те, що ось-ось до палати ввійде панна Шатен. Навмисне мовчав, щоб Налецький заспокоївся.
— Я аж задихався — сказав той захриплим, писклявим голосом. І водночас усміхнувся, а його очі були якісь збентежені від напруги.
Він вийшов з корпусу і рушив до виходу. Можливо, зустріне її; і сам здивувався зі своїх думок.
У високій вузькій будівлі для медперсоналу світився вертикальний ряд широких вікон; це були сходи; інші вікна світилися лише де-не-де. Одне було її. А потім знову подумав про панну Шатен.
У такі хвилини в неї завжди було серйозне обличчя. Передусім вона була розчарована, що застала Налецького з ним. І це зрозуміло: прийшла, готує слова для привітання, а тут раптом хтось сторонній у кімнаті. Але швидше за все, її збурило те, що Налецький був такий схвильований від розмови з тим, хто повернувся з табору і читає ліву пресу. Це означало, що вони говорили про щось своє, що їм обом було близьке. Вона ж була в цій атмосфері чужою, і він в її очах був тим спокусником, що давав Налецькому можливість розвивати свої погляди. Радше б вона бачила, як Налецький залишився сам зі своїми думками, а вона б турбувалася про нього, подаючи компот чи чай, який саме кипів на плитці, потроху роззброюючи його.
Він вийшов і попрямував дорогою до села; йому там нічого не було потрібно, але час від часу подобалося проходжатися вулицею між хатами, в яких сім’ї готувалися до вечері. Особливо у сутінках, коли хворі потроху починали повертатися; бо засвітла на дорозі було надто людно. Американські вояки з ближнього села продавали білизну, черевики, тюбики мила для гоління і довгі коробки з цигарками Lucky Strike. А більшість хворих, поки не наставав час повертатися, просто прогулювалися. Йшли асфальтовою дорогою через розлоге село і потім повз ниви й пасовиська. Ті, хто почувався здоровішим, проходили по три кілометри до Сени і зупинялися біля довгої дамби. Цікаво було спостерігати за групою з десяти чи дванадцяти росіян, які трималися зажди разом і вміли завзято торгуватися з американськими вояками. Всі юрмилися навколо Альоші, офіцера з русявим волоссям; сиділи на бордюрі коло пральні, край дороги в кінці села і розмовляли з дівчатами. Ті ж заглядалися здебільшого на Альошу. А російські хлопці, коли пралі сміялися, балакали між собою, казали, що французькі санаторії не порівняти з прекрасними російськими в Криму, куди вони ось-ось поїдуть. Вони просто чекають, коли їх заберуть. Із будь-якою дрібницею зверталися до Альоші. Він, мов світловолосий бог між ними, не приховував своєї молодечої самовпевненості. І якийсь монгольський юнак серед них оповідав, що у них вдома сухоти лікують кінською кров’ю; убивають коня, вип’єш літр його крові, ще теплої, — і ти одужав...
Потім він дослухався до голосу радіо в будинку, повз який проходив. Маленькі будинки розташовувалися обабіч дороги, то тут, то там на асфальт падало світло з відчинених дверей і вікон, а загалом над усім панувала темрява. Саме це потаємне життя в темряві його найбільше приваблювало, навіть більше, ніж розмови з Налецьким. Мабуть, Налецький мав рацію, що був таким реалістом, але, можливо, людство не забуде всіх жертв? Людство? А що таке людство, хіба не оці прості люди, котрі працюють увесь день у полі й на фабриках, а ввечері прагнуть нарешті відпочити. Після першої миті очисного струсу ця звичайна проста людина тепер знову під владою друкованих рядків, які маніпулюють її простою і легковірною свідомістю.
Почав поволі вертатися.
По обидва боки дороги цвіркуни присипляли навколишнє життя, і здавалося, що в їхні дрібні пищалі впала крапля роси, і коли озивалися, то так приємно сюрчали.
XII
— Я тут.
— Отже, ви врешті покинули свої термометри.
Вона поклала порцеляновий слоїк з маззю на столик і крутнулася на підборах, йшла від дверей до столу не обертаючись.
— Ви готові?
— Так.
І подумав, що вона — мов дитина, яка приходить до дорослих і простує прямісінько до якогось предмета, не дивлячись на них. Світле пасмо волосся вибилося з-під білої хустини на чоло. Її очі були водночас задумані та грайливі. Він сів на постелі, і коли зняв майку через голову, вона вже стояла коло нього.
— Чого ви знущаєтеся з моїх термометрів? — І хитро глянула на нього.
— Бо вони завжди в розчині.
Тоді вона задерла підборіддя і з дитячим замилуванням подивилася повз нього. Її ніздрі на мить сіпнулися, потім вона ледь помітно стулила повіки; потім запропонувала:
— Ви не хочете, щоб я вас помасувала?
— Звісно, хочу, — сказав він. — Навіть прошу.
— Але якщо не повернетеся спиною, я не зможу!
Він продовжував доброзичливо дивитися на неї. Здалося, що він рушав у невідому, ризиковану путь, але раптом уявив, що іншої можливості не буде.
— У чому річ?
Він повернувся, сів упоперек на ліжку і дивився на стіну.
— Ви зовсім не схожі на звичайну медсестру, — сказав у стіну.
— Чому? — Її рука, що торкнулася його плеча, зупинилася; маленька, дитяча долоня. — Чому? — знову запитала вона, немов його відповідь мала поворухнути її долоню.
— Не знаю. Таке у мене враження від самого початку.
— Коли, наприклад?
— Коли? — він відчув, що її долоня рвучко рухається його шкірою; такими, мабуть, є пальці донечки, яка влітку на березі простодушно мастить мамі плечі мигдалевою олією.
— Коли? Ну, скажімо, того дня, коли ви прийшли зав’язати хустину.
— Вам це здалося недоречним?
— Зовсім ні.
— Кокетливим?
— Можливо, й так.
Її долоня зупинилася на його плечах.
— Але я швидко зрозумів, що помилився.
— Справді?
— Чистісінька правда.
— А я гадала, що ви нічого не помічаєте!
— Я ж подумав: вона — мов та дитина, яка вірить у казочки, — сказав до стіни.
— Ви не надто помилилися, — відповіла трохи відсторонено. Йому ця згідливість видалася підтвердженням того, що він таки мав рацію, урвавши звичну мовчазність. У нього й справді було враження, що він зраджує свою замкнутість і поступово поринає у новий світ, але нерозсудливе задоволення переконувало, що це правильно. Ота несмілива радість викликала збудження. Він попрохав:
— Панно Дюбуа...
— Що?
— Чи не були б ви такі люб’язні помасувати мені праве плече?
— Вам болить праве плече? Отакої! Чому ж ви мені зразу не сказали?
— Хтозна... Може, забув, — прошепотів у стіну перед собою.
Вона засміялася і сіла на краєчок ліжка; лівою рукою трималася за його плечі, а правицею масувала праве плече. Оце сидіння на краєчку ліжка пасує лише їй, подумав він.
— Оце якби нас побачила лікарка чи панна Шатен... — сказала за його спиною.
— Лікарки, мабуть, немає.
— Авжеж, немає. Вона поїхала до Парижа з головним лікарем. Стара дивачка, правда ж?
— Хотіла мені будь-що накачати повітря під ребра, — сказав сміючись.
— Але не вийшло?
— Ні.
— А стара? Що ж вона сказала?
— Що вона тут лікар, а не я.
— Шкода, що не вийшло, — пробурмотіла немов сама до себе. — Стільки людей цим рятуються.
Йому дуже подобалося, що вона сказала «стара», і що її голос, коли зверталася до нього, мав товариську інтонацію. Її долоня ніби не масувала його, а лише автоматично слідувала його думкам. Уявляв собі її без білої хустки, з розпущеним волоссям, як того дня перед дзеркалом. І здалося йому тієї миті, що палату заполонило якесь бунтівливе повітря; його постіль уперше була такою розбурханою під вагою їхніх тіл.
— Не люблю, коли мені своїми інструментами копирсаються в легенях.
— Ага, тож стара сказала, що вона лікар! — пустотливо вигукнула за його спиною. І відразу сіла вільніше, мов дівчинка, якій сестра не хоче поступитися місцем на ліжку.