День повернення додому
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-4451-6
- Переводчик: Марта Томахів
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «День повернення додому». Краткое содержание книги:
— Ти вже давно його покинула, — сказав він.
Вона замислилася і промовила згідливо:
— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!
Вони обоє розреготалися. Коли він обіймав її, вона почувалася такою вродливою, що для сумнівів не зосталося місця: заміжжя вихопило її з миршавої оболонки, як вихоплюють з піхов сяйливий меч.
У них з’явилися діти. Спочатку він (і лише він) побоювався, що вони будуть крилатими.
— Дурниці, я тільки радітиму! — казала вона. — Не будуть вештатися під ногами!
— Ага, — вигукнув він, — зате плутатимуться у твоєму волоссі!
— Не лякай мене так! — вигукнула Брунілла.
Народилося четверо: три хлопчики і дівчинка. Вони були такими вітрогонами, що направду здавалося ніби крилаті. Вже через кілька років вигналися, як гриби, й у спекотні літні дні просили тата посидіти з ними під яблунею й, остудивши їх своїми крилами, розповідати невтолимі, осяяні зорями билиці-небилиці про острови хмар і небесні океани, про тонкі матерії туманів і вітрів; про те, як лакомо тане у роті зірка чи яке смаковите студене гірське повітря, і як це бути каменем, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, розправивши крила, немов пелюстки, розквітає зеленою квіткою.
Отаким було його сімейне життя.
І сьогодні, шість років опісля, сидить дядько Ейнар під тією самою яблунею, сидить понурий, роздратований і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому що навіть через стільки літ він не може літати вільготним нічним небом: його надчуття так і не повернулося до нього. То ж він і сидить сидьма у скорботі — викапаний тобі літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безпечальними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку у його тонкому затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти? Невже він так і житиме зі страхом, що хтось побачить, як він літає вдень? Невже він приречений лише слугувати дружині сушкою для прання чи віялом для дітей у серпневий спекотний день? Скільки себе пам’ятає, він заробляв на прожиток тим, що виконував доручення Родини, літаючи швидше від урагану. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух. Він завжди був при грошах: Родина відпочивати не давала! А тепер? Чого він вартий тепер? Як гірко!! Крила здригнулися, сколихнули повітря, — і наче грім загримів.
— Татусю! — вигукнула маленька Меґ.
Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.
— Тату, — сказав Рональд, — загримкочи ще раз!
— Зараз ще холодно, бо березень, але ось-ось підуть дощі, то й матимеш вдосталь і грому, — відповів дядько Ейнар.
— Підеш подивитися на нас? — запитав Майкл.
— Та ну, дай татові спокій, нехай собі помріє!
Він зараз не гнався ні за любов’ю, ні за дітьми любові, ні за любов’ю дітей. Він мріяв лише про небеса, піднебесся, небокраї, надземний безкрай — уночі чи вдень, у сяйві місяця, зірок чи сонця, хмурні чи погідні, це неодмінно були небеса, і піднебесся, і небокраї, що мчали попереду тебе, коли він злітав. Але він тут — веслує крильми на вигоні біля самої землі, щоби хтось, бува, не побачив.
Злидень у злиденній дірі!
— Татусю, ходи подивишся на нас! Вже березень! — кричала Меґ. — Ми йдемо на Пагорб, там і з міста діти будуть!
— А що за пагорб? — буркнув дядечко Ейнар.
— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв! — закричали вони хором.
Тепер він поглянув на них.
Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом в передчутті свята. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.
— Ми будемо запускати наших зміїв! — сказав Рональд. — Хіба ти не підеш з нами?
— Ні, — сказав Ейнар сумно, — не можна, щоб мене хтось бачив, інакше потрапимо у халепу.
— Ти можеш заховатися в лісі і дивитися звідти, — сказала Меґ. — Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!
— Звідки ви знаєте?
— Ти — наш тато, — вигукнули вони хором, — тому і знаємо!
Він затримав на них погляд. Зітхнув:
— Свято повітряних зміїв, кажете?
— Так, тату!
— І я виграю! — кричала Меґ.
— Ні, я! — вигукував Майкл.
— Я, я! — заперечив Стефен.
— Хай йому всячина! — вигукнув дядечко Ейнар, підстрибуючи високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Діти! Діти, я дуже-дуже люблю вас!