Зірка, або терористка

Телефон заграв «Титаніка».

— Це я, — сказало англійською.

— O, як доречно! — зраділа Зірка. — На старому місці?

О’кей, виїжджаю. Лише кота догодую. Цілую. Па.

Радника американського посольства Джефрі Колінза можна помітити здалеку — фірмова нетутешність елегантного хлопа вирізнялася навіть на всесвітньо сколонізованій київській вулиці, де насіялося блуднів з передових цивілізацій. Зірці довелося гуднути, бо радник задивився на двох студенток, що ото прямували до жовтого університетського корпусу.

— То й як? — запитала Зірка, спрямовуючи авто вниз, до Хрещатика.

— Тобто?

— Дівчата.

— Щось незвичайне є у слов’янській жінці… Я ж їх добре знаю і не спокушаюся, бо вони хитрі, жадібні, швидко бабіють, не здатні до мов і навчання, і всі хочуть заміж за кордон. А господині і куховарки справні… Але ж… якась свіжість, чи що. Наші всі зарозумілі й надто емансиповані.

— Я теж слов’янка.

— Ніколи про це не думав. Куди їдемо?

— На шашлики.

— На що?

— Побачиш.

Гідропарк жадав літа, гнав сік у деревах, проштрикував торішнє листя і асфальт травинками, хлюпав на береги ще зимною сонною водою. Млоївся романтикою, домучував останні о-о-о-ой і останні а-а-а-а-ах перед масовим екстатичним вибухом клейкої зелені. З колиби повівало сизим смачним димком.

У темному і чадному знадвору дубовому зрубі смачно сичав мангал. Люду небагато, біля ледь освітленого шинквасу тирлувалися кілька клієнтів.

— Що я маю робити? — спитав Джефрі українською.

— Сиди з своєю синтетичною українською і чекай, бо, як відчують бакси, обдеруть до нитки.

Зірка хутко впоралася.

— Нам засмажать. Ти не вмієш, а я не хочу.

— А-а, барбекю.

— Шашлик проти барбекю однаково, що наша найнепоказніша жінка проти вашої найкращої.

— Даруй, про слов’янок я академічно. Як дослідник. Нічого особистого. Я за тобою скучив. Моя Сара від тебе просто шаленіє. Каже, таких викладачів в Америці немає, вона й зачіску хоче, як у тебе, — під їжака.

— Я її до свого майстра поведу.

— Хотів спитати. Що коїться в ліцеї? Директор скасував іспити, а минулого тижня діти готувалися. Іноземних ліцеїстів достроково спровадили на канікули. А ваші вчаться.

Директор сказав, готується до капітального ремонту… Ви ж рік, як відкрилися?! Ми сплачували за повний навчальний рік, а не скорочений.

— Як Дороті?

— З Дороті все гаразд, хоче на місяць прилетіти… З молодшим… Я давно помітив: не хочеш відповідати, то, як у вас кажуть, переводиш стріли…

— Стрілки.

— Я чекаю на відповідь.

— Знаєш український знаковий анекдот? Взялися два дядьки пустити вола на м’ясо. Наготувалися, почаркували й нумо. Один тримає вола за роги, інший довбнею б’є межи ріг.

Раз ударив, удруге гепнув з усього замаху — віл стоїть. А той, хто тримає вола за роги, каже так супокійно: якщо ви, куме, ще раз мене по лобі довбнею вцілите, то я вже розсерджусь.