Ворошиловград
- Автор: Жадан Сергей Викторович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5101-1
- Переводчик: Завен Робертович Баблоян
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ворошиловград». Краткое содержание книги:
Одного разу ти дізнаєшся, що твій брат зник у невідомому напрямку, приятелі займаються фінансовими аферами, а бізнес намагаються перекупити представники незрозумілих структур. Реальність виявляється хисткою та зникомою, життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги.
Історії українського рейдерства присвячується.
Але йшлося не про інфраструктуру і не про старі бензоколонки. Йшлося про розташування. Свого часу брат це добре зрозумів, вибравши саме цю заправку. Річ у тім, що наступне місце, де був бензин, знаходилось кілометрів за 70 звідси на північ, а сама траса пролягала через підозрілі місця з відсутніми органами влади та населення як такого.
Навіть зони покриття на північ звідси, здається, не було.
Водії це знали, тому намагалися заправитись бензином у мого брата. Крім того, тут працював Шура Травмований — кращий механік у цих місцях, бог карданних валів та ручних приводів. Одним словом, жила була золота.
Біля цегляної будки, поруч із бензоколонками, стояли два автомобільні крісла, принесені сюди для відпочинку.
Крісла були застелені чорними шкірами не відомих мені тварин, з них у різні боки випирали пружини, а до одного крісла прилаштовано було якийсь дивний важіль, цілком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крісло з катапультою, дістав свої папіроси і, запаливши, показав мені рукою — сідай поруч, друзяко. Я так і зробив.
Сонце нагрівалось, мов каміння на березі, і небо парусиною підіймалося на вітрі. Неділя, кінець травня, кращий час для того, аби звідси поїхати.
— Надовго? — з присвистом запитав Коча.
— Ввечері назад, — відповів я.
— Що так швидко? Лишайся на пару днів. Будемо рибу ловити.
— Коча, де брат?
— Я ж тобі говорив. В Амстердамі.
— Чому він не сказав, що їде?
— Гєр, я не знаю. Він і не збирався їхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приїде.
— У нього що — якісь проблеми з бізнесом були?
— Та які проблеми, Германе? — загарячкував Коча. — Тут ні проблем, ні бізнесу, так — сльози. Ти ж бачиш.
— Ну і що тепер робити?
— Не знаю. Роби, що хочеш.
Коча загасив недопалок і кинув до відра з написом «Палити заборонено». Підставив обличчя сонцю й затих.
Чорт, подумав я, цікаво, що в нього зараз у голові діється, що там у нього за мутки? Він же напевне щось приховує, сидить тут і щось мутить.
Кочі було під п'ятдесят. Як на свої роки, був він жвавий, голомозий і соціально невлаштований. На голові його довкола лисини навсібіч стриміли рештки колись розкішної шевелюри, я її добре пам'ятав з дитинства. Кочу я взагалі пам'ятав з дитинства, після батьків, сусідів та родичів це була перша жива істота, яку я зафіксував у своїй свідомості.