Сини Світовида
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Сини Світовида». Краткое содержание книги:
І тут мене взяла обида. Такий поганець! Сам врятувався, а мене залишив напризволяще… Ну та що можна чекати від звірини, коли люди їдять поїдом одне одного…
Трохи заспокоївшись, я почав довбати приступки в стіні під отвором. Яма вгорі була перекрита товстим гіллям — якби вдалося підскочити і схопитися за якусь палицю, я б врятувався. Нагорі потемніло. Вже наступав вечір. І тут я почув страшенний шум в лісі. Щось гуло, тріщало. І цей гамір наближався… Я не встиг ні здивуватися, ні злякатися, як в отворі щось з’явилося — темне, велике — і посунулося в яму. Я відскочив убік. Невже знову якийсь звір упав до пастки?
Ні! Це був не звір, а стовбур молодого дуба, вирваний з коренем. Потім вгорі з’явилася морда ведмедя. Він щось радісно забурмотів, мов хотів сказати — чого, мовляв, не вилазиш з ями?
Я завагався — а коли звір хоче з’їсти мене! Та потім зрозумів, що тут щось не те… Я згадав, що ведмідь не їсть людей, а нападає на них тільки тоді, як обороняється. Вагання мої зникли.
Я вичарапкався по стовбуру з ями і тут… знову зустрівся з ведмедем…
Звір наблизився до мене, лизнув руку, потерся головою, ніби пропонуючи дружбу. Спілка була укладена…
Ось так, хлопчику, ми познайомилися з Громилом. Я повернувся до своєї схованки, але ведмідь не одставав. Він ішов за мною аж до житла. Спочатку він вештався поблизу, згодом перейшов жити в мою печеру…
3
Святобор переривав розповідь діда захопленими вигуками, сміявся, завмирав від страху, блискав оченятами. Почувши, як Громило віддячив діду, врятувавши його з ями, хлопчик обняв ведмедя за шию і затермосив його вуха.
— Ти добрий, Громило! — захоплено закричав він. — Ти розумний! Ти розумніший від усіх звірів!
Ведмідь докірливо забурмотів, захитав головою, визволяючи з дитячих рук свої вуха. В цей час мандрівники вже перейшли другу долину, вибралися під високу кручу, зарослу непролазними хащами. Тут звір зупинився.
— Прийшли, — озвався дід. — Ось тут я живу. А як подолати цю кручу та пройти півдня до заходу — то потрапиш до Славути. Ну та вам рано ще думати про далеку подорож. Відпочинете, оговтаєтесь. А потім побачимо… Чув я від рибалок, що на тому березі Славути, за один день ходу, збудовано велике городище. Київ називається. Збудували його три брати — Кий, Щек та Хорив. Вони тут, недалеко від моєї схованки, на березі рибальством промишляли. Так і зветься те урочище — Київ Лов. А тоді їхні роди перебралися на Правобережжя. І живуть вони не так, як інші яровити, а спільно. І, кажуть, вождем у них старший брат — Кий. Два рази орда козарська і один раз обри нападали на яровитів, палили городища, забирали в полон юнаків і жінок, вбивати дітей, а дружини Києва відстояли своє городище од напасників. Ти зрозумів, вояче?
Глиця аж заяснів од радості.
— Діду! Значить, є куди збирати силу яровитів? Мені є до кого йти.
— Так, сину, — відповів дід, допомагаючи Глиці злізти з ведмедя. — Тільки не спіши. Побудь у мене… Чую я… останні дні мої підходять, треба комусь передати все, що маю. Не злото, не багатство… скарби мудрості передати треба. Ти, вояче, полюбився мені…
— Спаси біг, діду, — розчулено промовив Глиця.
— Світовиду дякуй. Ну, а тепер, гості мої, прошу до «світлиці»…
— А де ж… землянка? — здивовано запитав хлопчик, стрибнувши з ведмедя на землю. — Тут тільки кущі та дерева…
Громило вишкірив зуби, задоволено заричав. Вів ніби потішався тим, що гості не можуть знати схованки. Дід хитро всміхнувся і закричав:
— Тоця! Тоця!
Густий кущ калини зашелестів, червоні китиці ягід заколихалися, і до ніг діда вискочила з хащів руда лисиця. Її лукаві очі сяяли радістю, пухнатий хвіст метлявся в повітрі, ніби вітаючи гостей.
— Ще один мій товариш, — пояснив дід. — Знайшов її під час грози. Матір і двох братиків убило громом, а Тоцю я відходив. Ну, йди сюди…
Лисиця вискочила на груди старому, облизала його вуса і бороду. Потім метнулася знову в хащі, оглядаючись, ніби запрошувала до господи. Ведмідь рушив за нею, важко розгортаючи кущі калини.
— Заходьте і ви, — гостинно сказав дід, прямуючи за ведмедем. Глиця на колінах поповз за ним. Святобор, тримаючи лук та сагайдак, ішов слідом.
Відразу за кущами калини темнів невеликий хід, що вів прямо в кручу. Ще кілька кроків — і спереду засяяло слабке світло. Згори проникало через маленький отвір сонячне проміння. В тому світлі Глиця і Святобор побачили Громила і Тоцю, які задоволено вмостилися в кутку печери, очікуючи господаря.