Ілюзія

«Як на роботі? - питав Ізя. - Нічого дивного не помітила?»

Тепер, здається, помітила. Тільки - що саме? Чи помітила, чи здалося? Чи, може, це до мене в голову обережно стукає параноя?

Що я мала помітити? До нас прийшов новенький. Ми розмовляли. Розмова як розмова. Я влізла йому в довіру, він повівся.

Дзвонить телефон. Трясця. Як же я його боюся…

Обережно знімаю слухавку - двома пальцями, ніби вона зараз вибухне просто у мене в руці.

- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кидаю завчену давно фразу.

- Я хочу до Єгипту, - кажуть мені. Жінка або дитина.

Чомусь пошепки.

- Коли саме? - питаю я. - Куди саме?

- До Єгипту, - шепочуть мені, - заберіть мене до Єгипту.

Стає страшно. Чи мені здається, чи я чую у слухавці якесь шепотіння, крім голосу мого співрозмовника? Саме те шепотіння, яке повинно влізти у підсвідомість…

«Відповідай! - перелякано верещить моя свідомість. - Відповідай! Не слухай! Не прислухайся! Даєш нашу відповідь шепотінню!» І я відповідаю.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я у відповідь, копіюючи голос дівчинки із фільму жахів «Дзвінок». Ізя вчив: вони намагаються підловити тебе на звичних реакціях. Вони працюють на звичних реакціях. Їх треба просто збити з пантелику.

У слухавці мовчать. Ги.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я, - у нас є тур на сі-і-ім дні-і-ів.

Там кидають, відмикаються. Я зводжу очі й бачу просто над собою шефа. Шеф шокований. Витріщається на мене, як на восьме диво світу. Я винувато посміхаюся йому.

- З ким це ти щойно спілкувалася? - цікавиться шеф, поступово приходячи до тями.

- З сестрою, - брешу я.

- Ти знаєш про користування телефоном в особистих цілях? - питає шеф.

- Заборонено! - відрапортовую я.

Шеф тяжко зітхає, хитає головою і йде. Я ледь стримую сміх, уявляючи, як усе це виглядало з боку. Відчуваю на собі чийсь погляд. Шукаю джерело погляду - і знаходжу його. Новенький стоїть у дверях свого кабінету й усміхається мені. У його очах ховається сміх. Я підморгую йому, він - мені.

Я ловлю себе на думці, що війна з ними - це навіть весело. Ізя просто надто серйозно до цього ставився.

Може, це й призвело до такого трагічного фіналу… Втім, чи трагічного? Ніяк не можу позбавитися думки, що

Ізя - живий. Не відчуваю, що його немає. Відчуваю його поруч із собою. Кажуть, так люди завжди реагують на смерть близьких. Люди не вірять у смерть. Та хіба смерті це не байдуже? Смерть - це не бог, який помирає, коли в нього не вірять. Смерть - це фізичний факт. Бачите ховраха? Ні? А він є…

Обідня перерва.

Я завжди дивувалася, навіщо влаштовувати обідню перерву в офісі, де ніхто ніколи не обідає. Дівчата з кавою й цигарками сидять надворі, на лавці під вікном - пускають у повітря кола тютюнового диму та різноманітні плітки.

Адміни рубаються в Контру. Шеф зачинився у кабінеті.

Цього разу він затяг туди новенького.

Кур’єр розв’язує кросворди - втім, він робить це постійно, коли перебуває в офісі. Іноді він здається мені роботом, запрограмованим на розв’язування кросвордів. Хіба людина може годинами сидіти над порожніми клітинками з олівцем у руках і таким серйозним виразом обличчя?