Око Прірви
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Око Прірви». Краткое содержание книги:
– Дияконе Созонте, ввійди в середину церкви!
І диякон пішов, але мав таке враження, ніби не йде, а його несе, ніби не торкається землі, наче тіло його паперове, а він сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.
– Роздивися ієреїв, що на лівому боці, – сказав прибулець, – може, пізнаєш того, з яким ворожнечу мав?
Диякон ішов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а ніби плив коливаючись. І всі обличчя були неживі, хоч і мали шкіру, й очі, й волосяний покрив на лицях та голові. І світили ті очі потойбічним світлом, і ніби чекали, що мав принести їм звільнення, прохально і ждально, але не було поміж них того, котрого шукав.
Тоді прибулець мовив трубним голосом:
– Роздивися ієреїв, котрі в правому ліці!
І пішов диякон вздовж правого ряду облич, і всі вони ви давалися напрочуд однакові, тільки одне виділилося: в цього не тільки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:
– Оце він, чоловіче Божий, і є!
– Виведи його надвір! – наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, і важко рушив із церкви – кроки його сталево дудніли. Вони ж з ієреєм Петром попливли слідом, не торкаючись землі, ніби поворозами до нього прив’язані, бо не тільки Созонт мав тіняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, і йому здавалося, що плоті та не має – сама кістка.
Тоді й побачили вони перед собою місяця. Був величезний, може, втричі більший звичайного, і світло від нього міражно розливалося навдокіл й умертвило всі дерева навколо, всі будинки, і людей у тих будинках, і вулиці, й траву, бо та раптом стала ніби памороззю вкрита. І місяць усе більшав і більшав, ніби спускався на землю, і вже видно було на ньому обличчя Каїна, скорчене з люті, і Авелеве, скорчене від страждання. Відтак прибулець сказав тихим голосом:
– Зруйнуйте ворожнечу, яку мали поміж себе!
На те слово диякон із священиком, власне, тіні їхні, уклякнули один перед одним і обійнялися. І здавалося Созонтові, що він тримає в руках кістяка і що кістяк стискає його костомашшям рук, і майже не стало йому повітря для дихання. Місяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, і від того криваві світлотіні почали хилитатися по землі, деревах, траві, церкві, по їхніх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тільки голий череп, що шкірився до нього голими зубами.
– Поцілуйтеся і зруйнуйте ворожнечу! – трубно озвався голос.
І диякон відчув, що цілує холодне костомашшя, оті холодні ошкірені зуби, і що не може розірвати цілунку, бо костомашшя рук утискалося йому в плечі, і хоч губи його й плечі були тіняві, боліли вони й нили, а дихання забивало, ніби дихнув це на нього мерзлим подихом повів смерті, а серце його в грудях зупинилося, кров перестала кружляти у жилах. І він проваливсь у якийсь довгий і безконечно глибокий колодязь, ніби в пащу істоти, головою якої був місяць, а тілом – вузька, слизька, без жодної зазубрини. як широка кишка, рура. І Созонт летів у тій рурі, ніби гарматне ядро, яке має вибухнути ним у світ і закинути в мертвий простір ночі. І він вистрілив собою у простір, полетів у ньому, холодному й пекучому водночас, доки не звалився біля тієї ж Софії Київської, побіч себе самого – того, котрий сидів навпочіпки і спав біля хвіртки, обпершись об стіну.
Прибулець стояв біля нього. Великий і нерушний, як гора, його обличчя під ковпаком тихо сяяло. І вразився Созонт з теплої дівочої краси того обличчя – вже не було мов машкара, вуста несміливо й ніжно всміхалися. І сказав прибулець, але цього разу не трубним голосом, не густим чоловічим як досі, а ніжним жіночим:
– Дияконе Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь.
– Цього бажаю! – сказав Созонт.
– Печерському старцю, що послав тебе, скажи: "Чистота молитов і до Бога дерзновення і з мертвих підняти може".
– Це і сталося, – сказав диякон Созонт.
– Чи звільнився від мук сумління?
– З твоєю й Божою поміччю, – мовив Созонт. – Але скажи: хто ти є?
Тоді сумно всміхнулися вуста з жіночого обличчя, прирослого до чоловічого, закутого у риштунки тіла.
– Уже казав тобі: пущений ходити по землі живих! А наостанок повім ще таке: "Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий".
І його обличчя раптом погасло, ніби світильник, з якого вигоріла олія. І не стало видно жіночого обличчя, а тільки кругле, ніби з каменю тесане ядро. Розвернувся він, як вояк на пробах, і пішов повільно, чітко, карбуючи крок, – в глухій порожнечі, густо залитій місячним світлом, ще довго чулися ті кроки, але чим далі, тим тихішали і тим коротша ставала від них луна. Созонт же стояв нерушно, неймовірно вражений, і тільки вуста його беззвучно повторювали: